Реферат Право і особистість

План

Вступ 3

Розділ І. Історія розвитку концепцій про права людини.

1.1. Ідеї про права людини в країнах стародавнього світу. 4

1.2. Права людини в епоху середньовіччя. 9

1.3. Права людини в період Нового часу. 12

Розділ ІІ. Правовий статус особи на сучасному етапі.

2.1. Поняття та структура конституційно-правового статусу особи. 17

2.2. Поняття прав, свобод та обов’язків людини і громадянина. 19

2.3. Система прав, свобод, обов’язків людини і громадянина за Конституцію України. 23

Розділ ІІІ. Гарантії реалізації охорони та захисту прав і свобод людини.

3.1. Національні та міжнародні гарантії прав людини. 29

3.2. Поняття та сутність охорони прав людини. 35

3.3. Способи захисту суб’єктивних прав та свобод. 37

Висновок 40

Використана література 41

ВСТУП

Права людини є складним, багатовимірним явищем, їх генезис, соціальні корені, призначення - одна із вічних проблем історичного, соціально-культурного розвитку людства, яка пройшла через тисячоліття і незмінно перебуває в центрі уваги політичної, правової, етичної, релігійної, філософської думки. Людство на шляху утвердження прав і свобод пройшло тернистий шлях, крок за кроком обмежуючи всевладдя держави, поширюючи принцип рівноправності на все більше коло осіб та відносини між ними. Вся історія розвитку людського суспільства - це історія боротьби за створення кращих умов для існування людини, за визнання і забезпечення безперешкодної реалізації її прав і свобод. І часто саме боротьба за права людини, за нові ступені свободи ставала каталізатором широкомасштабних змін у суспільно-політичному житті тієї чи іншої країни, вела до нового осмислення ролі людини в її відносинах з суспільством та державою. У сучасному світі питання про права людини - одне з центральних у відносинах між державами.

Юридична наука покликана вивчати людину в її державно-правових зв'язках І опосередкуваннях. І в цьому плані юристи вивчають не просто абстрактні державні і правові форми, а явища і процеси, які міцно вплетені в людське життя, у яких розкриваються властивості індивіда, його зв'язки і залежності, і які складають суть існування людини. Всі найскладніші державно-правові явища врешті-решт кристалізуються у правах людини, виступають основою, центральною ланкою державного і правового життя. [1, с. 5]

1.1. Ідеї про права людини в країнах стародавнього світу.

Витоки явища, яке згодом стали називати правами людини, беруть свій початок з найдавніших часів людської історії. Ідеї про цінність і недоторканність життя, про рівність людей перед вищими силами містяться ще в прадавніх міфах і віруваннях. А згодом, в античні часи, подібні погляди набули широкого поширення у Стародавній Греції. Вони стали закономірним наслідком полісної форми демократії і були пов'язані переважно з поняттям громадянства, яке передбачало рівність усіх членів полісу в користуванні правами та свободами, насамперед політичними. Отже, давньогрецькі погляди про права людини сформувались у загальному руслі міфологічних уявлень про те, що поліс (місто - держава) і його закони мають божественне походження і спираються на божественну справедливість. Право взагалі і права окремих людей - членів поліса беруть початок, згідно з цим уявленням, не в силі, а в божественному порядку справедливості.

Так, вже за часів «гомерівської Греції» (кінець II тис. до н.е.) елліни оперували такими поняттями, як «діке» (правда, справедливість), «теміс» (звичай, звичайне право), «тіме» (особиста честь) «номос» (закон). Божественна за своєю суттю справедливість у Гомера виступала як об'єктивна основа і правовий критерій. І тільки те, що відповідало тодішнім поглядам на справедливість, сприймалось як право.

Дуже чітко ідея єдності справедливості полісу й закону прослідковується в поемах давньогрецького поета Гесіода (VIII-VII ст. до н.е.) «Теогонія» та «Роботи і дні». Для Гесіода Справедливість (Діке) і Доброзаконність (Евномія) - це сестри богині, дочки верховного олімпійського бога Зевса і богині правосуддя Феміди. Відомий афінський державний діяч і законодавець Солон (близько 638 - 559 pp. до н.е.) розумів закон (і його владу) як поєднання права і сили. Поряд з відмінністю між правом і законом його конструкція містила в собі і розуміння полісного закону як загальної (для всіх вільних) форми офіційного визнання і вираження прав членів полісу. Така загальність закону виражала вимогу правової , рівності: всі громадяни рівні перед законом, перебувають під його захистом і підкоряються його загальнообов'язковим нормам.

Пошуки об'єктивної форми справедливості і права для полісу і його громадян були продовжені піфагорійцями (VI-V ст. до н.е.), які вважали, що життя людей має бути реформованим і приведеним у відповідність з висновками філософів про поліс, справедливість і «належну міру» в людських взаємовідносинах.

Давньогрецький філософ-матеріаліст Демокріт (бл. V-IV ст. до н.е.) вважав закон і державу штучними, побічними і обумовленими якимось природними началами ( звичайним розвитком людського суспільства). За Демокрітом - все, що відповідає природі, існує «по правді», справедливе, а те, що не відповідає - несправедливе.У свої працях Демокріт неодноразово підкреслював, що бідність при демократії настільки краща за так зване благополуччя громадян при царях, наскільки воля краща за рабство.

Велика ідея природної рівності і волі всіх людей вперше була висловлена софістами (V-IV ст. до н.е.). У центр головного мірила всіх речей вони поставили не традиційне божественне начало, а людину.

Для Сократа (469-399 pp. до н.е.) свобода - прекрасне і величне надбання як для людини, так і для держави, яке можливе лише за умови дотримування всіма розумних і справедливих законів поліса. А кожній людині властива індивідуальна свобода і автономія особистості.

Ідеї Сократа про свободи і права людини були розвинені його учнем Платоном (427-347 pp. до н.е.). Останній розробив проект ідеальної держави, де відсутня приватна власність і поділ людей на вільних та рабів. Услід за піфагорійцями Платон визнає рівноправність чоловіка і жінки, хоча в число вищих правителів жінки в його ідеальній державі не входять. За Платоном справедливість в ідеальній державі, яку він описує в творі-діалозі «Держава» - це коли кожний займається своєю справою, ніхто не захоплює чужого і не позбавляється власного. Справедливість передбачає певну рівність. Але при цьому Платон розуміє два види рівності: «геометричну рівність» (рівність гідності і доброчесності) і «арифметичну рівність» (рівність міри, ваги, кількості). Перевагу він віддає першому виду рівності, де дійсно люди можуть бути рівними.

В подальшому ці погляди Сократа були розвинені Арістотелем (384-322 pp. до н.е.), який право трактує як політичну справедливість, яка на його думку виявляється між людьми вільними і рівними.При цьому політичне право він поділяє на природне і волевстановлене (тобто позитивне) право.

За Арістотелем, право взагалі і право індивіда мають політичний характер і можливі лише в державі (тобто в умовах еллінського поліса), до того ж, для громадян вільнонароджених і рівних пропорційно або арифметичне. При деспотичній формі влади і відносинах, як право взагалі, так і право індивідів, неможливе. Тому і у відомій формулі Арістотеля «людина за своєю природою - істота політична» мається на увазі те, що людина, як людина взагалі, може реалізуватися лише в еллінів (в полісній організації), але неможлива у варварів, які живуть в умовах деспотизму і рабства.

Отже, у працях давньоримських мислителів-софістів ще у VІ-ІІІ ст. до н.е були закладені основи концепції природного права.

Природно-правові ідеї давньогрецьких мислителів про свободу і рівність всіх людей отримали подальший розвиток у Стародавньому Римі.

У природно-правовій теорії Сенеки (бл. 4р. до н.е. - 65 р. н.е.) неминучий і божественний за своїм характером «закон долі» відіграє роль того права природи, якому підпорядковані всі людські установлення, в тому числі держава і закони. Всесвіт, згідно із Сенекою, - природна держава зі своїм природним правом. Членами цієї держави за законом природи є всі люди, незалежно від того, визнають вони це чи ні.

Виходячи з природного права як загальнообов'язкового і рівного для всіх світового закону, Сенека найбільш послідовно серед стоїків відстоював ідею духовної свободи і рівності всіх людей.

Відомий римський імператор, філософ, представник стоїцизму МаркАврелій (121-180 pp.) вважав, що в державі повинні бути єдині для всіх закони, поважатися свобода підданих, а управління здійснюватися на засадах рівності і рівноправності всіх громадян.

Зусиллями стоїків природно-правова ідея свободи і рівності всіх людей була виведена за вузькополісні етнічні межі і поширена на всіх представників людського роду як співгромадян єдиної космополітичної держави.

З позицій природного права вчення про державу, закон і права людей дуже грунтовно розробив давньоримський політичний діяч, оратор, письменник Марк Тулій Ціцерон (106 - 43 pp. до н.е.). Він вважав, що в основі права лежить притаманна природі справедливість, яка є вічною, незмінною і невід'ємною властивістю природи в цілому, включаючи і людську природу.

За Ціцероном справжній закон - це розумне положення, яке відповідає природі, поширюється на всіх людей, категорія постійна, вічна, яка закликає до виконання обов'язку, наказує, забороняє, утримує від злочинних діянь.

Значення цієї справедливості, стосовно прав людини, полягає в тому, що вона, за Ціцероном, віддає кожному своє і зберігає між ними рівність. Стверджуючи це, мислитель, в першу чергу, звичайно веде мову про правову рівність людей, а не про урівнювання їх майнового стану.

Ціцерон, всіляко звеличуючи політичну і правову активність громадян, підкреслював, що при захисті свободи громадян взагалі не може бути інтересів приватних осіб.

Суттєвий внесок у розвиток юридичних уявлень про права людини був зроблений римськими юристами. Особливе значення в цьому відношенні мали розроблені ними положення про: суб'єкт права, правовий статус людей, свободу людей за природним правом, поділ права на приватне і публічне, справедливе і несправедливе право тощо. Вони також сформулювали більш чіткі погляди стосовно правового характеру взаємовідносин між індивідом і державою, співвідношення права особи і компетенції юридичних обов'язків, державно-правових засобів захисту прав людей та ін.

Одним з відомих юристів, твори якого вважалися в давньоримській державі важливим джерелом вивчення римського права і мали обов'язкову юридичну силу, був Доміцій Ульпіан (бл. 170 - 228 pp.). Він, пояснюючи поділ права на публічне і приватне, визначав, що публічне право охороняє загальні інтереси держави, а приватне - інтереси окремих осіб. В свою чергу, приватне право він поділяв на природне право, право народів і цивільне право.

Викладення основних інститутів приватного права знайшло відображення в роботі римського юриста Гая (II ст. н.е.)- «Інституція». Він, як і Ульпіан, поділяв право на природне, встановлене світовим розумом, яким однаково користуються всі народи, і - право, встановлене кожним народом (державою) для себе - цивільне право.

Спираючись на джерела чинного права, римські юристи в своєму трактуванні прав індивідів тлумачили чинні правові норми щодо їх відповідності вимогам справедливості і у випадку колізій часто змінювали стару норму з врахуванням нових уявлень про справедливість і справедливе право. Така правозахисна і правоперетворююча діяльність римських юристів забезпечила взаємозв'язок різних джерел права і сприяла поєднанню стабільності і гнучкості у розвитку і оновленні юридичної конструкції прав індивіда як основного суб'єкта права.

Юридична конкретизація змісту і значення уявлень про природно-правову справедливість, розроблена юристами Модестіном, Павлом, Юліаном, стала важливою віхою в науковому усвідомленні проблем правосуб'єктності індивіда і заклала необхідні теоретичні засади для подальшого розвитку юридичних положень про природні права і свободи людини.

Важливе значення для розвитку концепції прав і свобод людини мало розроблене римськими юристами правове розуміння і тлумачення держави, правове визначення повноважень і обов'язків посадових осіб і установ.

1.2.Права людини в епоху середньовіччя.

Античні ідеї свободи людей були підхоплені і далі розвинені світськими і релігійними мислителями середньовіччя. Представники різних юридичних шкіл того часу (X - XI ст.) в своєму праворозумінні орієнтувались на ідею правової справедливості і пов'язані з нею природно-правові уявлення і концепції.

Стосовно до держави такий природно-правовий підхід означав пріоритет (і верховенство) природного права перед державою. Так, юрист Балдус стверджував, що природне право значно сильніше, ніж влада короля.

Багато середньовічних мислителів пропонували і захищали ідею свободи і рівності всіх перед законом.

Різна права і обов’язки, властиві людині, зафіксовані в Біблії. Наприклад, право людини на життя одержало закріплення в заповіді “не вбивай”. Право на власність в заповідях – “не кради”, “не жадай дому ближнього твого, ні полі його , ні раба його, ні рабині його, ні вола його, ні осла його .». Право на відпочинок - «пам'ятай день суботній, щоб святкувати його, шість днів працюй і зроби всі діла твої, а день сьомий - суботній Господу, Богу твоєму». Обов'язок кожної людини піклуватися про батьків своїх зафіксований в заповіді -«шануй батька і матір твою, щоб добре тобі було та щоб довголітнім був ти на землі».

Важливу роль в поглибленні ідей Біблії відіграв Фома Аквінський (1225-1274 pp.), який розробив християнську доктрину права і держави. Він стверджував, що державна влада походить від Бога, а її метою є досягнення загального блага членів держави, забезпечення умов для їх розумного і гідного життя. При цьому Аквінський протиставляв політичну монархію (тобто політичну форму правління на засадах законів і для «загального блага») тиранії (тобто правлінню в інтересах самого правителя в умовах беззаконня) і обгрунтовував право народу на повалення тиранії.

Суттєве значення в розвитку християнських концепцій прав людини мало вчення Фоми Аквінського про природний закон, який на його думку наказує всім людям прагнути до самозбереження і продовження роду, шукати істину і справжнього Бога, поважати гідність кожної людини. Це положення про божественну за своїм першоджерелом гідність всіх людей і природ не їх право на цю гідність було значним внеском Фоми Аквінського, і в цілому християнського гуманізму, в концепцію невід'ємних природних прав людини.

Але все ж таки ідея загальної рівності людей, яка виникла в стародавні часи, зовсім не зникла. Вона продовжувала розвиватися далі з різних позицій, у нових формах і напрямах у творчості світських і релігійних авторів середньовіччя. Тому в контексті історії прав людини потрібно відзначити певний змістовий зв'язок, логіку послідовності і момент розвитку в ланцюгу багатьох актів цього періоду. Серед них слід виділити «Велику хартію вольностей 1215», яка з'явилася в Англії. В ній проголошувалися як права і свободи окремих станів і інститутів (графів, баронів, лицарства, міського населення, церкви та ін.), так і ті, які стосувалися широкого кола людей. Велика хартія вольностей традиційно вважається першим правовим документом, в якому закладено основи концепції прав людини, створено передумови для подальшого утвердження свободи і панування закону в житті суспільства.

Одним з видатних мислителів середньовіччя був Пікколо Макіаосллі (1469—1527). У своїх поглядах на права та свободи особи він відходить від середньовічних уявлень про за­лежність людини від Бога та обґрунтовує свою концепцію про те, що людина на половину залежить від своєї долі, а на поло­вину від своєї активності, творчості, вміння подолати перешко­ди, тобто від свого таланту. Макіавсллі розглядає розвиток держави шляхом зміни двох форм державного правління:

а) спочатку абсолютна влада монарха, завданням якої є об'єднання і перетворення феодальної роздробленості на цен­тралізовану державу;

б) наступний етап розвитку державності в нових умовах — республіка.

Після того, як буде досягнуто централізації держави, усуну­то абсолютний вилив церкви, що відповідало інтересам бур­жуазії та утверджувало нові капіталістичні виробничі відноси­ни, Макіавеллі вважав за необхідне перейти до наступного сту­пеня державності, де державною формою правління повинна бути республіка. Тільки за умови існування цієї форми держа­ви свобода і недоторканність людини набувають позитивного змісту: закріплюється в нормативно-нравовнх актах формаль­на рівність, недоторканність економічної, політичної, соціаль-

ної, культурної та особистої свободи.

Отже, в період середньовіччя існували різні погляди на права і свободи людини. Мислителі по-різному бачили вирішення питання забезпечення рівності людей. Але на практиці феодальне право становило право-привілей. Воно закріплювало нерівність різних феодальних станів. Права людини визначалися залежно від того, яке місце посідала вона у феодальній ієрархії.

1.3.Права людини в період Нового часу.

На зміну середнім вікам, які пройшли під знаком панування феодальної держави, з їх нерівністю різних феодальних станів та залежністю прав людини від її місця в феодальній ієрархії, прийшов Новий час (від XVII ст. до початку XX ст.), що став з історико-правового погляду епохою виникнення та утвердження буржуазної держави і права. Це був новий щабель суспільного прогресу, у тому числі і в розвитку таких загальнолюдських цінностей, як права людини і громадянина.

Характеристика уявлень про права і свободи людина в умо­вах нового часу представлена різними течіями та школами, але головне, що їх об'єднує, — це початок буржуазних революцій.

Важливе значення у звільненні людини від церковних дог­матів офіційних доктрин римської католицької церкви, перебу­дові взаємовідносин церкви і держави.

Гуго Гроцій — типовий представник голландської бур­жуазії, раціоналіст. Його ідеї природного права розвішалися в працях Гоббса, Лока, Пуфендорфа, Віко, Джефферсона, Руссо і Канта.

У своїй книзі «Про право війни і миру» Гроцій показав пере­творення феодально-клерикального природного права в бур-жуазно-раціоиальне природне право. Природне право характе­ризується як припис здорового глузду, який те чи інше діяння залежно від його відповідності чи невідповідності самій розум­ній природі визнає або морально невідповідним, або морально необхідним, а це означало, що таке діяння або заборонялося, або делегувалося самим Богом, який є творцем всієї природи.

Природне право настільки невід'ємне, що його не може змі­нити і сам Бог. Свої ідеї Гроцій черпав у працях Арістотеля і Ціцерона. Природне право, за Гроцієм, повинно відповідати будь-якій релігії. Голос бога тотожний голосові природи, а лю­дина — частина цієї природи.

До міжнародного природного права Гроцій відносив: а) принцип свободи морів; б) свободу народу вести підприєм­ницьку діяльність з іншим народом; в) свободу чоловіка укла­дати шлюб з жінкою іншого народу; г) рівність бідних і бага­тих перед законом. Він обґрунтовує зверхність релігійної влади над владою світською. Гроцій намагався пояснювати світ з нього самого та обгрунтував ідею співіснування людини з лю­диною і народу з народом. Він виступив як ініціатор виділення природного права з права церковного, формування природного права і відмежування його від позитивного права.

Ще одним видатним творцем природного права був співвіт­чизник Греція Бенедикт Спіноза (1632—1677). Як філософ-матеріаліст Спіноза під природним правом розумів необхід­ність, відповідно до якої існує і діє вся природа і кожна її ок­рема частина. Природне право він ототожнює зі здатністю будь-якої частини природи до самозбереження. Людина також є частиною природи, а тому, як і всі інші, прагне до самозбе­реження. Спіноза. Отже, свободу людини Спіноза розглядає як підпорядкування своїх дій і поведінки піз­наній необхідності. На думку філософа, лише той вільний, хто живе, керуючись своїм розумом. Але, говорячи про індиві­дуальну свободу, мислитель зазначає, що люди повинні об'єд­нуватися і діяти спільно, прагнучи поєднати індивідуальну і спільну волю.

Обґрунтовуючи владу та її могутність у державі, Спіноза протиставляє їй невідчуджувані природні права людини. Влада не може ігнорувати те, що безпосередньо виходить з законів людської природи.

Отже, правові погляди Спінози, який виводив державно-правові принципи організації суспільства з самого існування людської природи, були прогресивними.

Видатним англійським мислителем періоду англійських бур­жуазних революцій, який вніс в теорію права своє бачення свободи особистості, невідчуження її природних прав, був Томас Гоббс (1588—1679). Він вважав, що на початку всі люди були з одинаковими фізичними і розумовими здібностями, ма­ли право на все, що їх. оточувало. Однак людський страх, егоїзм, жадоба, заздрість, інші антисоціальні мотиви обумови­ли фатальну необхідність війни всіх проти всіх, дію антилюдського принципу: «Людина людині вовк». Цей період розвитку людства, на думку Гоббса, характеризується його природним станом. Гоббс визнає, що цим лише не закінчуються всі нега­тивні якості соціального життя. Він, як і Спіноза, вважає, що людині притаманний інстинкт самозбереження, що спонукає процеси подолання природного стану, виживання одного інди­віда за рахунок іншого.

Гоббс розрізняє кілька природних законів: а) необхідність людей прагнути до миру, додержуватися його; б) готовність кожної людини відмовитися від своїх прав у тій частині, в якій це необхідно для збереження миру і самозахисту; в) необхід­ність людей виконувати в повному обсязі укладені ними угоди, бо в іншому випадку вони не матимуть значення. Ці закони, як вважав Томас Гоббс, не обов'язкові до виконання і приму­сити їх виконувати може тільки спеціально утворена сила.

Гоббс розрізняє право і закон (обов'язок). Якщо право для нього означає свободу робити будь-що, то закон (громадян­ський) забезпечується відповідною примусової силою і обов'яз­ковий до виконання. Таку силу Гоббс вбачає в державі, яку ут­ворюють люди шляхом взаємної домовленості між собою. Але Гоббс не залишає права за народом на можливість змінити од­ного разу вибрану форму правління, що була затверджена сус­пільним договором. Він обґрунтовує необмежену владу сувере­на, який сам видає закони, організує їх виконання і розглядає спори між людьми. Суверен має необмежену владу на своїх підданих, які стають такими після вручення суверену влади. Тільки держава може гарантувати своїм підданим свободу. Під свободою Гоббс розуміє право робити все, що не заборонено громадянським законом.

Представником доктрини ранньобуржуазного лібералізму в Англії, був Джоп Лон (1632—1704). Він повністю поділяв ідею природного права, суспільного договору, народного суверенітету, невідчужешш прав і свобод особистості, права на повстання проти тирана, збалансованості законодавчої, виконавчої та судової влад. Сво­боду і недоторканність людсіі у цілому і кожної людини зокре­ма він визначав як можливість за власним бажанням робити все, що не заборонено нормативне-правовими актами, а також не залежати від невизначної волі інших людей. Гарантії такої свободи він бачив у рівному для кожної людини і для всіх лю­дей загальнообов'язковому законі.

Отже, вчення Джона Лока було гуманістичним за змістом і мало певну спрямованість. Він сформулював концепцію прав людини, де назвав такими, що не залежать від волі держави, право на власність, рівність і свободу. Цю теорію використали в подальшому різні дослідники прав людини. Наприклад, вона увійшла як складова частина до французької Декларації прав людини і громадянина 1789 року,

До видатних теоретиків належить Шарль Луї де Монтеск'є (1689—1775). Його вважали одним із засновників географічної школи. Політична та правова доктрина Монтеск'є зводиться до пошуків опти­мальної форми держави та місця в ній людини.

Особливого значення Монтеск’є надає тому,що покаранню підлягає лише

здійснений людиною вчинок,а не думки,які розходяться з існуючими нормами.

Він вважав,що карати за думки – означає знищувати будь-які гарантії свободи.

Він засудив огидну практику тортур,перший в Європі виступив на захист негрів,яких масово продавали в Америку,вимагав заборони рабовласництва.

Теоретичні уявлення мислителів, філософів, юристів про невід'ємні права людини здійснили значний вплив на формування ранньобуржуазного конституційного законодавства і державно-правову практику. Так, у 1628 р. в Англії була прийнята Петиція про права, яка конкретизувала багато положень Великої хартії вольностей (1215р.). Зокрема, в ній наголошувалося на неможливості ув'язнення вільного громадянина без законних підстав, проголошувалася неприпустимість існування таємних судів та позасудових депресій.

Подальшим кроком на шляху до закріплення прав та свобод людини стало ухвалення в цій же країні у 1679 р. так званого Habeas Corpus Akt (Хабеас Корпус Акт). Цим актом встановлювалися процедурні гарантії особистої недоторканності особи обмеження строків тримання під вартою, вводився інститут поруки та застав.

У 1689 р. в Англії був прийнятий Білль про права, який став юридичною основою конституційної парламентської монархії. Він гарантував право підданих звертатися з петицією до короля, обмежив розмір судових стягнень і штрафів, проголосив свободу виборів до парламенту, свободу слова та суджень у його стінах.

Паралельно з цим дедалі більшого поширення набувають ідеї свободи, природних прав людини, суспільного договору, поділу влади. Важливими правовими документами, які розвинули та конкретизували ці положення стали Декларація незалежності США (1776 p.), Конституція США (1787 p.), Білль про права (1789-1791 pp.), французькі Декларації прав людини і громадянина (1780 р.) Конституція (1791 р.) та ін. Показовим у цьому відношенні є Білль про права 1791 р.

Декларація прав людини і громадянина», ухвалена Установчими зборами Франції 26 серпня 1789 p., природні і невід'ємні права людини називає священними.

Проголошені в Декларації прав людини і громадянина ідеї мали особливо значний вплив на погляди передових мислителів тих країн Німеччини, Росії, інших країн Східної Європи), де на порядок денний була поставлена необхідність здійснення прогресивних буржуазних перетворень, складовою яких була боротьба за права і свободи людей.

2.1. Поняття та структура конституційно-правового статусу особи.

Конституційно-правовий статус людини і громадянина відображає закріплене в основному законі держави (її конституції} становище людини і громадянина в суспільстві і державі. Цей статус обумовлюється, насамперед, існуючими у суспільстві відносинами власності і характером праці, формою державного правління і політичним режимом.

Структуру конституційно-правового статусу людини складають такі елементи:

1) правосуб'єктність людини;

2) його принципи;

3) права і свободи людини і громадянина та гарантії їх реалізації (центральний елемент цього статусу);

4) обов'язки людини та гарантії їх виконання.

Отже, конституційно-правовий статус людини - це сукупність правосуб'єктності людини, його принципів, прав, свобод і обов'язків людини та їх гарантій.

Конституційно-правовий статус громадянина, крім названих елементів, включає також певний зв'язок між людиною і державою, із якого випливають додаткові права, свободи й обов'язки особи та їх гарантії.

Певні особливості має конституційно-правовий статус іноземця і особи без громадянства. Він також означає сукупність елементів, що складається із правосуб'єктності людини, принципів, прав, свобод і обов'язків людини та їх гарантій, але, крім того, включає, по-перше, деякі додаткові права і свободи іноземця та особи без громадянства, що випливають із тимчасового правового зв'язку з державою, їх додаткові обов'язки, гарантії цих прав, свобод та обов'язків і, по-друге, що стосується лише іноземця, - наявність певного правового зв'язку між ним та іноземною державою, що не може ігноруватися державою перебування.

Правосуб’єктність включає правоздатність і дієздатність фізичної особи.

Загальна конституційна правоздатність означає здатність мати конституційні права та обов'язки, виникає з моменту народження і визнається за усіма людьми незалежно від їхнього віку, статі, легальності народження, стану здоров'я, соціального стану, національності, ставлення до політики і релігії, моральності їхньої поведінки та інших ознак. Проте у випадках, передбачених Конституцією України, здатність мати окремі права, свободи та обов'язки може пов'язуватися із досягненням людиною відповідного віку (наприклад, як випливає зі статей 33 і 65 Конституції України, неповнолітні не можуть вільно залишати територію України без згоди своїх батьків, не призиваються на військову службу). Конституційна правоздатність припиняється у момент смерті. Обсяг конституційної правоздатності є рівним у всіх людей (статті 21 і 24 Конституції України).

Конституційна дієздатність - це здатність людини і громадянина своїми діями набувати для себе конституційних прав та свобод і самостійно їх здійснювати, а також своїми діями створювати для себе конституційні обов'язки, самостійно їх виконувати і нести відповідальність за їх невиконання (наприклад, конституційний обов'язок сплачувати податки несуть особи, які реалізували своє право на працю або на підприємницьку діяльність). Обсяг конституційної дієздатності визначається Конституцією України і не може бути обмежений, крім випадків, передбачених нею ж (ст. 64).

Здатність людини і громадянина своїми діями набувати для себе конституційних прав та свобод, самостійно їх здійснювати, створювати для себе конституційні обов'язки часто залежить від конкретного змісту відповідних прав і обов'язків, а отже, від цивільної дієздатності фізичної особи. Тому, залежно від віку, психічного стану особи її конституційна дієздатність, як і цивільна, може бути обмежена. Наприклад, відповідно до ст. 70 Конституції України, не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними. Отже, такі громадяни не можуть здійснити і своє конституційне право, передбачене ст. 38 Конституції України.

2.2. Поняття прав, свобод та обов’язків людини, громадянина.

У слов’янських народах слово “право” вживається на позначення понять, котрі відображають різні соціальні явища. Явище, що виникає та існує незалежно від держави і має загально соціальну природу, є загально соціальним феноменом.

Лише на фундаменті і навколо прав і свобод людини і громадянина може засновуватися і практично функціонувати демократична соціальна держава, яка визнається Конституцією України головним орієнтиром розвитку Української держави. До загальних положень конституційного устрою суспільства і держави Конституція України 1996 року відносить те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Визнання і юридична захищеність прав і свобод людини і громадянина вважається головною ознакою правової державності, за якою правова державність істотно відрізняється від організації політичної влади, заснованої на будь-яких інших засадах, у тому числі – лише на законі, який може бути за умов авторитарного режиму і несправедливим.

Забезпечення прав і свобод людини і громадянина є одним з найважливіших принципів правової системи, організації і функціонування основних державно-правових інститутів, органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, тощо.

Права і свободи людини і громадянина – це правові можливості (надбання), необхідні для існування і розвитку особи, які визнаються невід'ємними, мають бути загальними і рівними для кожного, забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів.

Вперше в українській юридичній науці проблематика прав людини, їх характерні ознаки та класифікації були досліджені П. М. Рабіновичем.

Розглянемо такі ознаки прав і свобод людини і громадянина.

Права людини — це її правові можливості.

Права і свободи людини і громадянина окреслюють певну сферу автономного існування індивіда, його життєдіяльності як члена суспільства. Ці правові можливості мають розцінюватися як своєрідні юридичні блага, зміст яких полягає у встановленні і гарантуванні певних меж свободи чи несвободи особи. Тому права і свободи людини і громадянина є органічною складовою юридичною частиною особистості як соціальної характеристики людини, входять до її структури.

Права і свободи людини і громадянина визнаються в певному розумінні як природні.

Вони, звичайно, не можуть бути природними, як, наприклад, частини біологічного організму людини. Але права і свободи людини і громадянина вважаються природними в тому розумінні, що організоване на правових засадах суспільство виходить із необхідності та доцільності визнання свободи людей, їх рівних можливостей як певних правових суб’єктів, які не повинні залежати від не правових факторів і тому пов’язуються лише з фактом народження та існування людини.

Права і свободи людини і громадянина є невід'ємними.

Вони невід'ємні, оскільки становлять складову частину особистості, є її правовим надбанням, а тому людина як соціальна істотна, що позбавлена прав, не тільки безправна у вузькому юридичному розумінні, але й не може бути особистістю, бо не має можливості для задоволення свої потреб та інтересів.

Держава не дарує прав людині, а тому держава не може їх і відібрати. Держава, що порушує або обмежує права людини, має нести за це відповідальність. Цей принцип знайшов закріплення в Конституції України. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої їх незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56 Конституції України). Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55 Конституції України).

Права і свободи людини і громадянина є необхідними для її нормального існування і розвитку.

Передусім права і свободи людини і громадянина є необхідними в екзістенціальному значенні як елемент соціального буття людини, без чого вона не може існувати як суб'єкт суспільних відносин, бути соціально і юридично дієздатною, реалізувати свою життєву програму. Перелік конкретних прав людини охоплює створення умов для задовільного існування і розвитку особи. Ступінь реалізації прав і свобод людини і громадянина є показником рівня розвитку особи як суб'єкта права, дійсних соціальних можливостей людини.

Права людини мають бути загінними і рівними для кожного.

Права людини є загальними в тому відношенні, що вносять v суспільне життя єдиний вимір, який охоплює значну кількість, а в ідеалі — всіх людей як суб'єктів права. Відомий німецький філософ К. Ясперс виокремлював у цьому плані три можливих типи соціальності і, відповідно, три способи організації суспільства: по-перше, на засадах приватного інтересу ізольованого індивіда; по-друге, органічну цілісність людей, об'єднаних на національних чи духовних засадах; по-третє, формально-правову організацію, де кожен розглядається лише в тому вимірі, в якому він рівний будь-якому іншому.

Але права людини повинні бути не тільки загальними, але й рівними для кожного, тобто без урахування належності до рас-статі, національності, релігії, політичних переконань і т. ін. Закон з огляду на це має бути формальним. При цьому правова рівність трактується в міжнародних документах про права людини у двох аспектах: як рівність від народження в гідності і в правах і як рівність перед законом та судом незалежно від різних умов.

Права і свободи людини і громадянина повинні визнаватися та гарантуватися державою в обсязі загальновизнаних міжнародних стандартів.

Визнання державою прав і свобод людини і громадянина шляхом закріплення їх у Конституції та інших законодавчих актах є першим і необхідним кроком до їх утвердження і реалізації. Однак тільки цим роль держави у сфері прав і свобод людини і громадянина не повинна обмежуватися. Вона має докладати всіх у можливих зусиль для гарантування, охорони и захисту прав і свобод людини і громадянина, що визначає головний напрямок гуманізації держави, основні її гуманітарні характеристики. Так, згідно з приписами Конституції України права і свободи людини і громадянина повинні визначати зміст і спрямованість діяльності української держави, а їх утвердження і забезпечення розглядається як головний обов'язок держави.

Міжнародні стандарти у сфері гарантування прав людини, їх обсяг, закріплений в основних міжнародних документах про права людини: Загальній декларації прав людини 1948 року, Міжнародних пактах про економічні, соціальні і культурні права і про громадянські і політичні права 1966 року та інших служать взірцем, до якого повинні прагнути всі народи і держави. Міжнародні стандарти з прав людини є підставою для міждержавного співробітництва з питань їх забезпечення і захисту, діяльності спеціальних міжнародних органів, що спостерігають за дотриманням і захистом прав людини, найважливішими з яких є Комітет ООН з прав людини та Європейський суд з прав людини.

Але не слід забувати і про те, що відносини між людиною та .державою не можуть бути односторонніми, вичерпуватися питаннями про права людини, — вони вимагають виконання людиною і громадянином певних обов'язків перед державою і ; суспільством. Не може бути з точки зору сучасних критеріїв гуманізму та соціальної справедливості як обов'язків без прав, так і ;' прав без обов'язків. Саме права та свободи людини і громадянина, з одного боку, і обов'язки людини і громадянина — з іншого в органічній єдності становлять разом таку юридичну конструкцію, як правовий статус. Отже, обов'язок людини і громадянина — це юридичне визнання необхідності певної її поведінки, зумовлене потребами існування та розвитку інших людей, держави і суспільства.

2.3. Система прав, свобод і обов’язків людини і громадянина за Конституцією України.

Класифікація прав, свобод і обов’язків людини і громадянина має як пізнавальне, так і безпосередньо практичне значення і може проводитись залежно від різних критеріїв.

Передусім слід підкреслити, що між “правами” і “свободами” як юридичними категоріями немає різких відмінностей. Оскільки права, і свободи окреслюють певні правові можливості людини в різних галузях її життєдіяльності, які гарантуються державою.

Термін “право” застосовується тоді, коли йдеться про конкретні можливості поведінки (право на працю, на відпочинок, на освіту, на соціальний захист тощо). Коли ж треба підкреслити більший простір вибору варіанта поведінки саме на власний розсуд і під власну відповідальність, використовується термін “свобода”.

Тож не випадково Конституція України визначає правові можливості людини через “свободу” тоді, коли йдеться про реалізацію творчих здібностей, що залежать передусім від потенціалу та рис особистості. Але, з іншого боку, гарантування свободи на відміну від забезпечення права не передбачає якогось певного державного механізму. Основною гарантією свободи є невтручання у сферу її реалізації з боку держави та інших суб'єктів. Такс положення, наприклад, сформульовано в частинах 1, 2 ст. 32 Конституції України: «Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди .»

Інші юридичні можливості людини і громадянина визначаються в Конституції через «право» — можливість конкретної поведінки, що гарантується певними юридичними засобами та формами, в тому числі — через «право на свободу» (право на свободу, на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань тощо). В останньому випадку свободу слід розуміти як соціологічну категорію, а право — як категорію юриспруденції.

Права і свободи людини і громадянина залежно від спрямованості потреб особи щодо сфери суспільних відносин поділяються на фізичні, особистісні, політичні, економічні, гуманітарні, права на соціальний захист.

До фізичних прав і свобод людини належать право на життя, на свободу та особисту недоторканність, на безпечне для життя і здоров'я довкілля, на охорону здоров'я та медичну допомогу, на достатній життєвий рівень — свій і сім'ї.

До категорії особистісних прав і свобод включають право на вільний розвиток своєї особистості, на повагу гідності, на свободу думки і слова, світогляду І віросповідання, свободу пересування і вибору місця проживання.

Політичними правами і свободами людини і громадянина слід вважати право на громадянство, на свободу об'єднань у політичні партії, право збиратися мирно без зброї і проводити мітинги, походи і демонстрації, брати участь в управлінні державними справами, у референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади і місцевого самоврядування, рівного доступу до державної служби.

Розглядають як економічні права право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, право на працю, на підприємницьку діяльність, на заробітну плату, на страйк.

Гуманітарні права і свободи людини — це право її на освіту, на користування досягненнями культури і мистецтва, свобода творчості, авторські права.

До прав на соціальний захист Конституція України відносить право на соціальний захист, що включає право на соціальне забезпечення, пенсії та інші види соціальних виплат і допомоги, право на житло.

Конституцією України закріплено широкий спектр прав та свобод людини та громадянина:

· кожна людина мас незаперечне право на життя; ніхто не може бути свавільно позбавлений життя, кожен мас право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних , посягань (ст. 27 Конституції України);

· кожен має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при тому не порушено прав і свобод інших людей (ст. 23);

· кожен мас право на повагу його гідності: ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському чи такому, що принижує його гідність, покаранню або поводженню (ст. 28);

· кожна людина мас право на недоторканість, тобто ніхто не може бути заарештований або утримуваний під вартою інакше як за рішенням суду (ст. 29);

· кожна людина має право на недоторканість житла, тобто — проникнення в житло чи інше володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку без наявності мотивованого рішення суду або санкції (дозволу) прокурора є протиправними (ст. 30);

· кожному гарантована таємниця листування, телефонних розмов (ст. 31), телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31);

· ніхто не може в/пручатися в особисте та родинне життя людини, заборонено збирання, зберігання і використання конфіденційної інформації про особу без її згоди (ст. 32);

· кожен, хто перебуває на території України на законних підставах, має право вільно обирати місце проживання, свободу пересування, право вільного покидання території України та повернення в Україну в будь-який час (ст. 33);

· усі громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які перебувають на території України, мають право на свободу світогляду та віровизнання (ст. 35);

· право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, на участь у професійних спілках (ст. 36);

· право на участь в управлінні державними справами, у всеукраїнських та місцевих референдумах, виборче право при обранні державних органів та органів місцевого самоврядування (ст. 38);

· право збиратися мирно без зброї і проводити збори, мітинги, демонстрації (ст. 39);

· кожен має право надсилати в державні органи влади й управління, органи місцевого самоврядування, до посадових і службових осіб цих органів індивідуальні чи колективні письмові звернення (заяви, скарги, пропозиції).

Конституція України закріплює для кожного право приватної власності як непорушне. Ст. 41 Конституції передбачає, що кожен має право володіти, користуватись та розпоряджатись своєю власністю, результатами інтелектуальної, творчої власності. Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності. Кожен має право на підприємницьку діяльність, працю (ст. 42, 43), на житло (ст. 47), на достатній для себе і своєї сім'ї життєвий рівень (ст. 48), на охорону здоров'я (ст. 49), на забезпечення життя і здорове довкілля (ст. 50), на освіту (ст. 53) тощо. Для тих, хто працює, Конституцією України окремо передбачено право на страйк і право на відпочинок (ст. 44, 45). Громадяни України мають також право на соціальний захист (ст. 46).

Громадянам України гарантовано свободу літературної, мистецької, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності (ст. 54).

Кожному гарантоване право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55). кожен має право на правову допомогу, кожному гарантовано право знати свої права і обов'язки (ст. 57, 59); кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56).

Оскільки відносини між людиною, державою та суспільством передбачають наявність як прав та свобод людини і громадянина, так і їх певних обов’язків.

Конституційні обов’язки людини і громадянина – це закріплена Конституцією України і гарантована відвідним механізмом їх здійснення необхідність вчинення дій, покладена на людину чи громадянина України і безумовна для виконання ними.

Конституцією України закріплено такі обов’язки людини та громадянина.

§ захист Вітчизни;

§ захист незалежності та територіальної цілісності України;

§ шанування державних символів України;

§ обов’язок не чинити шкоди природі, культурній спадщині;

§ обов'язок відшкодовувати завдані збитки;

§ обов’язок спланувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (при тому всі громадяни щорічно зобов’язані подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік);

§ обов’язок неухильно дотримуватись Конституції та законів України;

§ обов'язок не посягати на права та свободи, честь і гідність інших людей (ст. 65—68);

§ обов’язок виконувати судові рішення (ст. 124, 129, 150);

§ обов’язок знати закони (ст. 68);

§ обов’язок набути загальну середню освіту (ст.53);

§ нести обов’язки у сім’ї, піклуватися про дітей та про непрацездатних батьків (ст. 51).

Окреме положення містить Конституція України щодо обов'язку військової служби: «Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону (ч. 2, ст. 65). Так, відповідно до Закону України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» військова служба є почесним обов'язком кожного громадянина, особливим видом державної служби, пов'язаної з виконанням громадянином України загального військового обов'язку та службою на конкурсно-контрактній основі у Збройних Силах України та інших військах, створених відповідно до законодавства України.

3.1. Національні та міжнародні гарантії прав людини

[4, с.145] Права і свободи людини і громадянина можуть залишатися декларативними, значною мірою знецінюватися при відсутності певних засобів гарантування їх реалізації в повсякденному житті людини і суспільства. Отже, питання про права людини — це не тільки питання про те, що повинно бути з позицій абстрактних намірів та зобов'язань, але й про те, що реально може бути здійснено індивідом сьогодні в конкретних умовах.

Практична реалізація прав і свобод людини і громадянина по­требує певних гарантій — достатнього рівня економічного, соціального й культурного розвитку суспільства, надійного юри­дичного захисту, в тому числі — можливості звернутися за захи­стом до міжнародних правових організацій. Особливим видом га­рантій реалізації прав і свобод людини є правова активність суб'єктів.

Економічними гарантіями прав і свобод людини і громадяни­на є соціально-ринкова економіка, рівність форм власності, сво­бода зайняття підприємницькою діяльністю, високий рівень про­дуктивності праці та економічного розвитку суспільства, що дає змогу забезпечити добробут, гідний рівень життя і соціальний за­хист членів суспільства, перебороти такі негативні явища, як бідність, безробіття, низьку оплату праці тощо.

Політичною гарантією прав і свобод людини і громадянина виступає демократія в найширшому її розумінні — політичний плюралізм і багатопартійність, орієнтація різних соціальних сил на цінності політичного дискурсу і злагоди, сформована на демо­кратичних засадах виборча система, яка надавала б змогу громадянам реально впливати на вироблення державної політики, бра­ти активну участь в управлінні державними справами.

Як духовну гарантію прав і свобод людини і громадянина слід розглядати панування у свідомості людей і суспільства уявлень відносно того, що саме людина є в цивілізованому суспільстві найвищою цінністю, первинним носієм юридичних потреб та інте­ресів, головним суб'єктом права, навколо інтересів, прав і свобод якого формується сучасна правова система. Невід'ємним компо­нентом духовних гарантій прав і свобод людини і громадянина виступає повага до права як до необхідного і важливого засобу регулювання соціальних відносин у сучасному диференційовано­му суспільстві, законності як оптимального режиму відносин між людиною та державою.

До юридичних гарантій прав і свобод людини і громадянина належать правові процедури їх реалізації, право знати свої права і обов'язки, право на юридичну допомогу, в тому числі і безкош­товну, на судовий захист, на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядуван­ня, посадових та службових осіб, на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої їх незаконними рішеннями, діяльні­стю чи бездіяльністю, встановлення юридичної відповідальності за порушення чи обмеження прав людини. Юридичними га­рантіями прав і свобод людини і громадянина виступає система таких специфічних юридичних конструкцій, як: презумпція не­винуватості, неможливість зворотної дії закону, що встановлює або посилює юридичну відповідальність за правопорушення, не­можливість бути двічі притягнутим до юридичної відповідаль­ності за одне й те саме правопорушення.

[5, с. 208] Усі сучасні держави залежно від стану дотримання ними основ­них прав людини можна розділити на три групи:

1 Тоталітарні держави, які відверто нехтують правами людини (Бір­ма, Ірак, Судан, Заїр).

2 Держави, які декларують, визнають у принципі всі основні права лю­дини, проте ще не створили належних механізмів для їх здійснення (Україна, Росія, деякі країни Східної Європи, окремі держави Цент­ральної і Латинської Америки, які звільнилися від диктатур).

3 Держави, де досить розвинені правові інститути щодо захисту прав громадян, хоча й там трапляються порушення прав окремих меншин (ФРН, Франція).

Така ситуація вимагає використання засобів міжнародного конт­ролю за дотриманням прав людини у різних країнах. До таких засо­бів належать:

а) міжнародно-правові акти, які вміщу­ють правила діяльності, формулюють права й обов'язки відповідних суб'єк­тів (конвенції, пакти, угоди, договори тощо), а також міжнародні докумен­ти, які норми правил поведінки зви­чайно не вміщують, прав і обов'язків безпосередньо не формулюють (зокре­ма, декларації, заяви, меморандуми);

б) міжнародні органи зі спостереження, контролю за дотриманням основних прав людини (комісії, комітети) та з захисту цих прав (суди, трибунали).

Серед усіх цих засобів слід розрізняти «всесвітні» (тобто такі, які створені і використовуються всесвітнім співтовариством в особі Ор­ганізації Об'єднаних Націй, її компетентних органів, або під ЇЇ егі­дою) і «регіональні» (або, умовно кажучи, континентальні).

Засоби всесвітнього співтовариства:

Міжнародно-правові акти, документи, Загальна декларація прав людини (1948 p.); Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 p.); Міжнародний пакт про громадянські і по­літичні права (1966 р.) (до цих пактів присипалось сьогодні майже 100 держав); Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права ратифікували понад 50 держав (зокрема Україна у 1990 p.); Декларація соціального прогресу і роз­витку (1969 p.); Декларація про право на розвиток (1986 p.); Декла­рація і План дій Другої конференції з прав людини (1993 p.);

Міжнародні органи: Комісія з прав людини Економічної Соціальної Ради ООН; Комітети ООН: з прав людини; економічних, соціальних і культурних прав; ліквідації расової дискримінації; ліквідації дискри­мінації жінок; Центр з прав людини Відділення ООН у Женеві; Вер­ховний Комісар ООН з прав людини (призначений у 1993 p., перебу­ває у Женеві).

Регіональні (континентальні) засоби:

Європа: а) Міжнародно-правові акти, документи: Європейська кон­венція про захист прав людини і основних свобод (прийнята Радою Європи, до складу якої входило тоді 10 країн) (Рим, 1950 p.). Зараз до складу Ради Європи входять понад ЗО країн, у тому числі і деякі східно-європейські; Європейська соціальна хартія (Турин, 1961 p.); Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в ( ропі (НБСЄ) (підписаний 35 державами, Хельсінкі, 1975 p.); Підсумковий документ Віденської зустрічі держав-учасниць НБСЄ (1989 p.); Хартія основ­них соціальних прав робітників Європейського Економічного Співтова­риства (Страсбург, 1989 p.); Паризька хартія для нової Європи (НБСЄ, 1990 p.); Документи Конференцій з людського виміру загально­європейського процесу держав-учасниць НБСЄ: Паризької (1989 p.), Копенгагенської (1990 p.), Московської (1991 p.); Підсумковий документ Хельсінської наради держав-учасниць НБСЄ «.Виклик часу перемін» (1992 p.).

б) Міжнародні органи: Європейська Комісія з прав людини; Євро­пейський суд з прав людини (вона з часу її заснування розглянула майже 18 тисяч скарг громадян держав, які входять до складу Ради Європи, близько п'яти відсотків них скарг визнала за такі, що мають підстави, і надала можливість з приводу них звернутися до Європейсь­кого суду з прав людини. Цей суд зафіксував понад 200 випадків по­рушення прав людини).

У грудні 1949 р. Генеральна Асамблея 00Н прийняла постанову про заснування Управління Верховного комісара ООН з прав біженців. Це управління надає допомогу понад 21 мільйону біженців у різних куточках плане­ти. Воно розташоване у Женеві і має свої представництва у більш ніж 100 державах. Про ефективність діяльності Управління Верховного комісара ООН з прав біженців пе­реконливо свідчить той факт, що його двічі відзначено Нобелівською премією.

У 1977 р. було утворено Комітет з прав людини, до складу якого входять 18 експертів, які є громадянами держав-учасниць Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і мають високі моральні якості, компе­тентні у сфері прав людини. Комітет вивчає доповіді держав і надсилає їм загальні зауваження. Комітет з прав людини розглядає претензії лише від тих держав-учасниць, які зробили заяву про визнання його компетентності.

Функції контролю за дотриманням міжнародних договорів виконують ще такі органи: Комітет з питань расової дискримінації (1970 p.), Комітет з питань ліквідації дискримінації щодо жінок (1982 p.). Комітет з економічних і культурних прав (1985 p.), Комітет проти катувань (1988 p.), Комітет з прав дитини (1990 p.).

Америка: а) Міжнародно-правові акти, документи: Американська декларація прав і обов'язків людини (прийнята Організацією амери­канських держав (ОАД), до складу якої входить понад ЗО держав (1948 р ).

б) Міжнародні органи: Міжамериканська комісія з прав людини;

Міжамериканський суд з прав людини.

Африка: а) Міжнародно-правові акти, документи: Африканська хартія прав людини і народів (прийнята Організацією Африканської Єдності (ОАЄ), до складу якої входить ЗО держав (Банджулі (Гам­бія), 1981 p.).

б) Міжнародні органи: Африканська комісія з прав людини і народів.

Характерно, що десятки країн світу до цього часу не ратифіку­вали основоположних угод з прав людини, а майже 50 держав-членів ООН не приєдналися до пактів про права людини.

Система захисту прав люди склалася й у Співдружності Незалеж­них Держав (СНД), метою якого, як зазначається в Статуті, є забез­печення прав і основних свобод людини відповідно до загальноприй­нятих принципів і норм міжнародного права та документів НБСЄ (з 1994 р. — ОБСЄ). Одним із органів співдружності е Комісія з прав людини. Цей консультативний орган покликаний слідкувати за вико­нанням зобов'язань із прав людини, які взяли на себе держави-члени СНД. Вона розглядає індивідуальні та колективні звернення будь-яких осіб і неурядових організацій із питань, пов'язаних із по­рушеннями прав людини будь-якою державою-членом СНД. Грома­дяни країни-члена СНД мають право подавати будь-якій зі сторін письмові запити у справах, пов'язаних із порушенням прав людини державою-учасницею СНД. Якщо питання упродовж шести місяців після його отримання не розв'язане країною-відповідачем, то заяв­ник має право передати його до Комісії. Вона розглядає заяву тіль­ки після того, як пересвідчиться, що усі доступні внутрішньодержав­ні засоби правового захисту були вичерпані і після цього минуло не більше шести місяців.

3.2. Охорона та сутність прав людини

[6, с.35] Поняття „охорона" у терміно­логічних словосполученнях Конституції вжи­вається для позначення досить широкого коло повноважень державних органів, що передба­чають, зокрема, запобігання, недопущення право­порушень та поновлення прав і свобод у випадку їх порушення та притягнення винних до юри­дичної відповідальності. Головною особливістю вживання цього терміна у Конституції є те, що здебільшого він застосовується у змісті подібному до терміна „захист" як обов'язок держави та інших зобов'язаних суб'єктів до дій із забезпе­чення прав і свобод людини.

Термін „охорона" вживається у назвах за­конів (біля 50, включно з тими, що вносять зміни у чинні) у наступних словосполученнях: охорона державної таємниці; охорона прав на знаки для товарів і послуг; охорона прав на промислові зразки; охорона праці; охорона навколишнього природного середовища; охорона культурної спадщини; охорона інтелектуальної власності; охорона земель, охорона здоров'я тощо.

Спеціально-юридичний та мовний способи тлумачення змісту наведених юридичних конст­рукцій у текстах нормативно-правових актів дає підставу для висновку, що терміни „охорона" і „захист" вживаються як синоніми чи подібні за значенням поняття[2].

Проведений нами аналіз змісту Декларації про право й обов'язок окремих осіб, груп і органів суспільства заохочувати та захищати загально­визнані права людини й основні свободи, Євро­пейської конвенції про захист прав людини і основних свобод та Загальної декларації прав людини 1948 р. дає підставу стверджувати, що юридичне тлумачення терміна „pzotection " (охо­рона, захист) відображає певне багатофункціо­нальне явище і використовується для позначення діяльності державних чи не урядових організацій та окремих осіб і здійснюється за допомогою за­конодавчих, адміністративних й інших заходів, які можуть виявитися необхідними для забезпечення ефективних гарантій прав і свобод[3; 4; 5; 6; 7; 8].

Таким чином, аналіз Конституції України, національного законодавства та міжнародних ак­тів з прав людини дає підставу зробити висновок, що терміни „захист" та „охорона" у нормативному матеріалі вживаються як синоніми чи подібні за значенням поняття стосовно мети, завдань, ме­тодів та суб'єктів забезпечення прав і можуть ви­користовуватись у практиці як ідентичні поняття.

3.3. Способи захисту суб’єктивних прав та свобод

[7, с.15] Реальний захист прав людини належить до найгостріших проблем української дійсно­сті. В останні роки це питання є предметом се­рйозного наукового аналізу. Конституційне прагнення розвивати і зміцнювати демократи­чну державу неможливо реалізувати без утвер­дження в суспільній свідомості і соціальній практиці невідчужуваних прав і свобод люди­ни, нормативного закріплення їх гарантій. Держава зобов'язана проявляти активність у забезпеченні прав людини, у створенні мате­ріальних, організаційних, соціальних, політич­них та інших умов для найповнішого викорис­тання людиною своїх прав і свобод.

Конституція України досить чітко визначає систему органів та посадових осіб різних рів­нів, які повинні захищати права і свободи лю­дини і громадянина. Це: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації, під­система судів загальної юрисдикції та спеціа­лізованих судів, Конституційний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокуратура, адвокатура, інші правоохоронні органи України.

Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод через законодавчу діяльність шляхом визначення виключно в законах України прав і свобод людини і громадянина, гарантій цих прав і свобод, основних обов'язків громадян; громадянства, правосуб'єктності громадян, статусу іноземців і осіб без громадянства; прав корінних народів і національних меншин; ос­нов соціального захисту; визначення правово­го режиму власності, правових засад і гарантій підприємництва, правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання (пп. 1—3, 6—8 ч. 1 ст. 92 Конституції).

Особливе місце у системі гарантій посідає Президент України. Він зобов'язаний сприя­ти формуванню відповідних механізмів конт­ролю та забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, а обстоюючи їх, ство­рювати умови нетерпимого ставлення до будь-яких випадків порушення таких прав і свобод.

Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування забезпечують додержання прав і свобод громадян на певній території.

Основною ефективною формою захисту прав і свобод є судовий захист. Потреба у судовому захисті закономірно випливає з ускладнення характеру структури економічних відносин, зростанні конфліктності і соціальних протиріч у суспільному житі.

Закон прямо не передбачає здійснення захисту прав людини Конституційним Судом. Але це випливає із завдань Суду: гарантувати верховенство Конституції України на всій території держави. Здійснюючи контроль за відповідністю. Основному Закону законів та інших правових актів. Конституційний Суд може визнати їх чи окремі їхні положення неконституційними. Такі акти втрачають чинність, а якщо їх дією було порушено конституційні права та свободи, вони фактично поновлюються.

Великі надії в плані посилення гарантій за­хисту прав і свобод людини покладаються на інститут Уповноваженого з прав людини, який існує в рамках парламентаризму. Зазна­чена посадова особа заповнює прогалини і компенсує недоліки судових засобів захисту, парламентського та відомчого контролю за адміністративними органами.

Широкими повноваженнями щодо захисту прав і свобод людини наділена прокуратура України при виконанні функцій нагляду за до­держанням і застосуванням законів. Діяльність органів прокуратури по вирішенню заяв і звер­нень громадян, перевірці сигналів преси та ін­ших засобів масової інформації про порушення законності забезпечує своєчасний і кваліфіко­ваний розгляд кожного звернення, всебічну пе­ревірку доводів заявника і прийняття на місці правильного рішення, поновлення порушених прав і законних інтересів громадян, притягнен­ня до відповідальності винних осіб.

Забезпечення прав і свобод громадян немо­жливе без специфічного демократичного ін­ституту, яким є адвокатура. Адвокат зобов'я­заний здійснювати представництво, сприяти захисту прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб за їх дорученням в усіх орга­нах, установах, організаціях. Вказана діяльність базується на принципах верховенства права, незалежності, гуманізму, демократизму і конфіденційності[10].

Гарантування суб'єктивних прав люпини органами внутрішніх справ проявляється у забез­печенні особистої безпеки громадян; у своєча­сному запобіганні злочинам та адміністратив­ним правопорушенням, швидкому і повному їх розкритті, охороні суспільного порядку та за­безпеченні суспільної безпеки; захисті власно­сті від протиправних посягань; наданні право­вої та організаційної допомоги громадянам, посадовим особам й іншим суб'єктам у здійс­ненні їх законних прав та інтересів[11].

Таким чином, удосконалення процедур за­хисту прав і свобод індивіда — важливе і не­відкладне завдання Української держави.

ВИСНОВОК

Нова Україна, яка набула незалежності на зламі століть, проголосила для себе, що людина, її життя та здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються за найвищу соціальну цінність. Український народ обрав шлях побудови демократичної держави, тобто держави, у якій буде здійснено принцип панування права, що ґрунтується на визнанні прав і свобод людини, і який слугуватиме дороговказом для діяльності всієї держави.

Вирішити це завдання не так легко. Адже спадщина, яка дісталася нам у сфері прав людини, була дуже недосконала і не відповідала міжнародним стандартам. Справа у тому, що в суспільній свідомості, в культурі країни - як дореволюційної, так і післяреволюційної - права людини не займали важливого місця. Лише деякі прогресивні діячі України (Т. Шевченко, І. Франко, М.Драгоманов, М. Ковалевський, М. Грушевський та ін.) справді усвідомлювали значення прав і свобод людини в житті суспільства.

Знання громадянами нашої країни своїх прав сприятиме консолідації сучасного українського суспільства, подоланню політичного протистояння, оскільки за своєю природою вони мають консенсуальний характер і базуються на принципі «моя свобода не повинна завдавати шкоди свободі інших». У цьому виявляється моральність природи прав людини, їх схильність до таких категорій, як добро і загальне благо. А це, в свою чергу, ще більше підносить цінність прав людини, оскільки вони повинні сприяти моральному вдосконаленню суспільства, формуванню загальнолюдської солідарності, без яких неможливо перейти на рейки цивілізованого ринкового господарства, відродити економіку, яка б «повернулася обличчям до людини», допомогти незаможним і найбільш незахищеним, дати простір для розквіту вільного підприємництва і талантів молоді.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Ю.І.Крегул, В.В. Ладиченко, В.І. Орленко. Права і свободи людини. Навчальний посібник. Книга 2004 р. – 288 с.

2. А.М. Колодій, А.Ю. Олійник. Права людини і громадянина. Навч. посібник. Київ. Юрінком Інтер 2004 р. –33 с.

3. Рабинович П.М., Хавротас Т.І. Права людини і громадянина. Навч. посібник – Київ. Атака, 2004 р. – 464 с.

4. М.В. Цвік, Теорія держави і права. Харків. “Право” 2002 р. – 430 с.

5. Кельман М.С. Мурашин Хома Н.М. Загальна теорія держави і права. Підручник., Новий світ – 2000”, Львів – 2003. – 584 с.

6. Право України. Журнал. 2005/9. Право України. 2001/9. В.Тенченко. Особливості юридичного змісту термінів “захист” та “охорона” у механізмі забезпечення прав і основних свобод людини.

7. Право України. Журнал. 2001/9. І.Словська. Механізм захисту прав людини – основоположний принцип сучасного українського конституціоналізму.

8. Конституція України. 1996 р.

Ваше имя:
Сообщение:
Код: