Реферат Право приватне і право публічне

Приступаючи до вивчення курсу цивільного права, насампе­ред необхідно встановити співвідношення категорій "цивільне право" та "приватне право". Це необхідно у зв'язку з тим, що фактично йдеться про обрання моделі права, відповідно до якої повинні формуватися галузі законодавства, створюватися кодек­си, визначатися їх зміст, характер взаємовідносин тощо.

Зручніше за все з'ясувати поняття та сутність приватного права, використовуючи дихотомію "приватне право -- публічне право". При цьому слід мати на увазі, що зазначена конструкція певною мірою умовна і призначення її полягає головним чином у тому, щоб встановити основні засади регулювання тієї або іншої групи суспільних відносин.

Треба також враховувати небажаність спрощень при визна­ченні цих понять і встановленні різниці між приватним і публіч­ним правом. Найчастіше такі спрощення пов'язані з ототожнен­ням права і законодавства. В результаті можна зустріти тверджен­ня, сутність яких зводиться до того, що оскільки будь-яке право (мається на увазі "законодавство") є явищем публічним, то й приватне право існує лише в рамках публічного права (В.К. Мамутов).

Однак "право" і "закон" ("законодавство") — поняття нето­тожні.

Право — категорія ширша. Цим поняттям охоплюються всі за­гальнообов'язкові норми, що існують у суспільстві (у тому числі й ті, які ґрунтуються на звичаях, угодах сторін, приписах природно­го права). Оскільки право не може бути зведеним лише до сукуп­ності законодавчих актів, що видаються в державі, то від урегульованості цивільних відносин законодавчими актами вони не стають автоматично публічно-правовими.

При поділі права на приватне і публічне існує також небезпека іншого спрощення — невиправданого обмеження числа ознак кож­ної з цих галузей. Це пов'язане з тим, що іноді при визначенні приватного і публічного права обмежуються скороченим цитуванням відомої сентенції Ульпіана, вміщеної у Дигестах Юстиніана: " .пуб­лічним правом є те, що стосується становища римської держави, приватним — те, що стосується користі окремих осіб". Однак Ульпіан писав не про поділ римського права на галузі, а про те, що вивчення римського права поділяється на дві частини: публічне і приватне право (Д. 1.1.1.2). Тому і визначення цих частин він дав у спрощеному вигляді, керуючись насамперед навчальними, дидак­тичними цілями.

Якщо ж таким чином оцінювати галузі приватного і публічного права, то наведеного Ульпіаном критерію виявиться недостатньо, на що зверталася увага ще в працях романістів та цивілістів XIX -початку XX ст. (В.М. Хвостов, І.О. Покровський).

Спробуємо встановити характерні ознаки приватного та публіч­ного права, а відтак, дати визначення того й іншого поняття.

Характерними ознаками приватного права є:

- визнання пріоритету інтересів окремої (приватної) особи (су­веренітету індивіда);

- встановлення правовідносин між приватними особами, жод­на з яких не виступає від імені державних органів, не уособлює державу (не є фігурантом держави);

- юридична рівність учасників цивільних відносин;

- ініціативність сторін при встановленні цивільних відносин;

- вільний розсуд при виборі правил поведінки, прямо не забо­ронених законом;

- позовний порядок захисту інтересів суб'єктів у суді. Значною мірою ці ознаки визначаються сутністю приватного

права як такої частини об'єктивного права, через відповідні інсти­тути якої реалізується природне "право свободи" (С.С. Алексєєв).

До цього слід додати, що від санкціонування цих відносин дер­жавою їх характер не змінюється, оскільки в ідеальному варіанті за­кони держави мають відповідати приписам природного права, а в реальному — якщо і не відповідають, то повинні наближатися до цього (коли, звісно, йдеться про фізичних осіб, громадянське сус­пільство і правову державу).

З урахуванням зазначеного вище приватне право можна визна­чити як сукупність правил і норм, що стосуються визначення стату­су і захисту Інтересів окремих осіб, які не є фігурантами держави, не перебувають у відносинах влади-підпорядкування одне щодо одного, рівноправно і вільно встановлюють собі права та обов'язки у відноси­нах, які виникають з їх ініціативи.

Що стосується визначення публічного права, то цьому питанню у вітчизняній літературі уваги практично не приділялося. Воно дис­кутувалося головним чином у зв'язку з проблемою конституюван­ня господарського права, що призводило до фрагментарної і не завжди коректної характеристики публічного права.

Проте останнім часом сформувалася конструктивніша позиція щодо визначення поняття та сутності публічного права. Правознавці (передусім фахівці в галузі адміністративного права) наголошу­ють: при характеристиці публічного права недостатньо лише вказу­вати на те, що воно стосується інтересів держави в цілому. Слід та­кож враховувати, що публічні відносини складаються між особами, котрі перебувають між собою у відносинах влади-підпорядкування, або хоча б одна з них виступає як фігурант держави. Крім того, не­обхідно враховувати, що однією з характерних ознак публічного права є імперативний метод регулювання відповідних відносин (О.І. Харитонова).

Імперативному методу, зокрема, властиві:

- жорстка окресленість меж можливої поведінки суб'єктів;

- застосування такого заходу, як "зобов'язування", коли учас­никам правовідносин прямо приписується діяти відповідним чи­ном;

— застосування заборони певних дій з метою формування пове­дінки фізичних осіб і організацій;

- використання передусім таких стимулів до забезпечення на­лежної поведінки, як державний примус.

Отже, крім характеру інтересів і складу учасників публічних правовідносин, необхідно враховувати також особливості методу правового регулювання — його імперативність, функції тощо.

Водночас публічне право не можна ототожнювати з такими ка­тегоріями, як "конституційне право", "адміністративне право" тощо. Останні в сукупності з цивільним, трудовим, кримінальним, фінан­совим та іншими галузями права складають систему національного права, що грунтується як на загальних засадах, так і на національ­них правових традиціях.

Щодо права публічного, то воно разом з приватним правом у сукупності створює єдину загальну систему права, що є складовою цивілізації (культури).

Таким чином, слід враховувати, що за своєю сутністю публічне право є, з одного боку, наднаціональною системою, маючи пред­метом регулювання не тільки внутрішньодержавні, а й міждержав­ні відносини, з іншого — воно є продовженням такого соціально­го феномена, як публічна влада, з усіма позитивними і негативни­ми можливостями останньої (С.С. Алексєєв).

Враховуючи зазначене, можна визначити публічне право як су­купність правових норм, що складають особливу функціонально-структурну систему, яка з метою врегулювання і захисту суспільних Інтересів за допомогою розпоряджень переважно імперативного ха­рактеру регламентує відносини за участю держави, а також між суб'єктами, котрі є фігурантами держави або перебувають у відно­синах влади-підпорядкування один щодо одного.

На основі такого розуміння суті приватного і публічного права можна визначити їх значення для регулювання тих або інших від­носин за участю приватних осіб, держави, фігурантів держави тощо.

Тут зустрічаємося з досить типовою ситуацією: залежно від то­го, яка група відносин взята для аналізу, може йтися про наявність

публічних або приватних елементів у їх регулюванні. Прикладом цього є відносини, що складаються у галузі підприємницької діяль­ності, галузева належність яких нині викликає гострі дискусії.

Так, при визначенні характеру взаємовідносин підприємців із державою, встановленні державних гарантій здійснення такої ді­яльності, оподаткуванні підприємців, визначенні наслідків недоб­росовісної конкуренції тощо застосовуються публічно-правові за­сади. Тут насамперед враховується сукупний колективний інтерес, застосовується імперативний метод правового регулювання, діють принципи публічного права.

З іншого боку, для регулювання відносин, що виникають із до­говорів між приватними особами, навіть у процесі здійснення ни­ми господарської, підприємницької діяльності, повною мірою при­датні норми приватного права.

Це пов'язане з тим, що категорії "приватне право" і "публічне право" є узагальнюючими поняттями, які застосовуються для поз­начення певного типу нормативних масивів, що регулюють відно­сини між тими чи іншими суб'єктами за допомогою різних засобів і методів.

Тому, наприклад, так само як не йдеться про єдине загальне міжнародне право, а проводиться його поділ на міжнародне публіч­не і міжнародне приватне право, доцільно враховувати існування не підприємницького права взагалі, а підприємницького публічно­го права і підприємницького приватного права.

Що стосується реальних відносин при здійсненні цих і подібних видів діяльності комплексного характеру, то вони підлягають регу­люванню на засадах приватного або публічного права залежно від їх конкретного змісту.

Ваше имя:
Сообщение:
Код: