Реферат Кримінальна відповідальність та її підстави

ЗМІСТ

ВСТУП

1. Поняття кримінальної відповідальності

2. Підстави кримінальної відповідальності

3. Структура Кримінального кодексу

4. Тлумачення закону про кримінальну відповідальність

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

1. Кримінальне право України знаходить своє відображення в законодавстві України про кримінальну відповідальність, що являє собою єдину нормативну систему — Кримінальний кодекс України, який грунтується на Конституції України та загальновизнаних прин­ципах і нормах міжнародного права. КК складається із криміналь­них законів, що діють в рамках Кодексу як єдина нормативна сис­тема з моменту набрання ним чинності. Кожний із кримінальних законів містить певне положення кримінального права, викладене у вигляді норми. Кримінальний закон є свого роду продукт законодав­чої діяльності, в якому за допомогою законодавчого веління відобра­жені об'єктивні закономірності розвитку кримінального права. У КК 2001 р. кримінальний закон позначений як «закон про кримінальну відповідальність» (розділ II Загальної частини). Кримінальний закон і закон про кримінальну відповідальність — тотожні поняття, однак через те, що останнє закріплене в КК, ним потрібно користуватися для характеристики чинного кримінального законодавства України.

Кримінальний закон, або закон про кримінальну відповідаль­ність, має відносну самостійність, оскільки його розуміння і застосу­вання можливі тільки у взаємопоєднанні з іншими законами, включе­ними до Кримінального кодексу. Згідно з ч. 2 ст. З КК закони України

Слід зазначити, що поняття «кримінальний закон», яким широко користується теорія кримінального права при характеристиці тих чи інших нормативних поло­жень кримінального кодексу, є дещо умовним, оскільки на відміну від КК або окре­мо прийнятого Верховною Радою України закону про кримінальну відповідальність не має всіх атрибутів закону як нормативно-правового акта. Закон в буквальному розумінні - це юридичне цілісний і структурно завершений нормативно-правовий акт, який приймається Верховною Радою України відповідно до її конституційних повноважень (див.: Тодыка Ю. Н. Конституция Украины: проблемы теории и прак­тики. - X., 2000. - С. 473). Таку ж частку умовності має і поняття «закон про кримінальну відповідальність», коли за його допомогою характеризуються нормативні положення кримінального кодексу про кримінальну відповідальність, прийняті після набрання чинності цим Кодексом, включаються до нього після набрання ними чинності. Вони застосовуються як складова частина КК.

Кримінальний кодекс і окремі закони України про кримінальну відповідальність приймаються Верховною Радою України. Останні являють собою одну або декілька кримінально-правових норм, оформ­лених в статтю чи низку статей КК. Усі закони про кримінальну від­повідальність зведені до Кримінального кодексу, де кримінально-правові норми розташовані в певній системі, а статті, в яких вони закріплені, мають відповідний номер. Оскільки законодавство Укра­їни про кримінальну відповідальність — це Кримінальний кодекс, то кримінально-правові норми, які можуть бути ухвалені окремим законом, повинні бути позначені відповідним номером статті КК. Кримінально-правові норми, що приймаються в доповнення до КК, мо­жуть не тільки міститися в самостійному законі, а й входити як окре­ме нормативне положення в закон України, яким охоплюється більш широке коло питань, що потребують нормативного регулювання і охорони. Окремі кримінально-правові норми можуть міститися в чинних міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких нада­на Верховною Радою України. Такі норми також повинні бути вклю­чені в КК з відповідною нумерацією.

2. В нормах Кримінального кодексу сформульовані завдання, під­стави та принципи кримінальної відповідальності, встановлено, які суспільне небезпечні діяння визнаються злочинами, які покарання можуть підлягати застосуванню до осіб, що їх вчинили. Згідно зі ст. 1 КК Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забез­печення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, гро­мадського порядку і громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпе­ки людства, а також запобігання злочинам. Для здійснення цього зав­дання КК визначає, які суспільне небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили, тобто КК заборо­няє під загрозою покарання вчиняти ті суспільне небезпечні діяння, які визнані злочинними. Отже, основна функція закону про криміна­льну відповідальність — охоронна. Разом з тим у деяких нормах він приписує відповідним органам і службовим особам, за наявності за­конних підстав, звільняти від кримінальної відповідальності і пока­рання осіб, що вчинили злочин. У цій своїй частині норми закону, як і в низці інших, виконують регулятивну функцію.

Закон про кримінальну відповідальність має також велике попереджувальне значення (превентивна функція). Згідно з ч. 1 ст. 1 завданням КК є запобігання злочинам. Сам факт існування норми, в якій описане кримінальне каране діяння, справляє певний превентивний вплив на осіб, здатних вчинити злочин. Крім того, закон тим самим орієнтує уповноважені державні органи і службових осіб на належну боротьбу зі злочинністю, профілактику правопорушень, їх попередження.

Слід зазначити, що основна частина населення України не вчи­няє злочинів не тому, що побоюється притягнення до кримінальної відповідальності, а через впевненість в аморальності самої злочин­ної поведінки. Для більшості людей КК сприяє зміцненню їх погля­дів, життєвій позиції, підтверджує неприйняття ними поведінки, що визнається державою злочинною. Причому для них величезного значення набуває не стільки факт наявності відповідної норми в КК, скільки дійовість, ефективність її застосування.

3. Закон про кримінальну відповідальність на відміну від законів інших галузей законодавства має певні специфічні риси. Цей закон є основним джерелом кримінального права. Згідно з ч. З ст. З КК зло­чинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом. Вироки, ухвали і поста­нови судів не визнаються джерелами норми кримінального права. Вони мають обов'язкову силу тільки лише щодо конкретної криміналь­ної справи. Так само роз'яснення Пленуму Верховного Суду України не створюють норм кримінального права. Вони лише розкривають смисл, дійсний зміст кримінально-правової норми, націлюють судо­ву практику на правильне й застосування. Не створюють норм кри­мінального права і акти офіційного тлумачення, що даються Консти­туційним Судом України. Незважаючи на загальну обов'язковість, акти Конституційного Суду приймаються з метою точного визначен­ня смислу юридичної норми, а також правильного і єдиного її засто­сування до правових ситуацій, що виникають.

1. Поняття кримінальної відповідальності

1. У КК нерідко говориться про кримінальну відповідальність (наприклад, ст. 2 називається «Підстава кримінальної відповідаль­ності», розділ II — «Закон про кримінальну відповідальність», роз­діл IX — «Звільнення від кримінальної відповідальності»). При цьо­му КК ніде не розкриває поняття «кримінальна відповідальність», хоча й відрізняє її від покарання (наприклад, розділиX, XI і XII За­гальної частини КК відповідно називаються «Покарання та ного види», «Призначення покарання», «Звільнення від покарання та його відбування»).

В науці кримінального права також немає єдиного розуміння кримінальної відповідальності: одні автори ототожнюють її з кри­мінальним покаранням; інші характеризують кримінальну відпові­дальність як певного роду обов'язок особи, що вчинила злочин; треті розглядають її як конкретні кримінально-правові відносини; четверті розуміють кримінальну відповідальність як реалізацію санкції кри-мінально-правової норми; п'яті вважають кримінальну відповідаль­ність осудом винного обвинувальним вироком суду за вчинений зло­чин із призначенням покарання або без нього тощо.

2. Визначаючи кримінальну відповідальність, необхідно виходи­ти з того, що вона є одним із видів юридичної відповідальності. І хоча остання у правознавстві розуміється по-різному, проте у вузь­кому, спеціально правовому значенні вона тлумачиться як відпові­дальність ретроспективна, тобто як відповідна реакція держави на вчинене в минулому правопорушення. З цього погляду юридичну відповідальність можна визначити як вид і міру зазнавання особою, що вчинила правопорушення, певних обмежень прав і свобод люди­ни, передбачених законом.

Поняття кримінальної відповідальності відповідає родовим озна­кам відповідальності юридичної і водночас характеризується свої­ми видовими, Безначальними ознаками. Ними є такі: 1) криміналь­на відповідальність становить собою реальну взаємодію спеціаль­них органів держави і особи, визнаної винною у вчиненні злочину, внаслідок чого ця особа зазнає певних обмежень; 2) кримінальна відповідальність — це вид державного примусу, що знаходить своє вираження насамперед в осуді злочинця і його діяння обвинуваль­ним вироком суду, а також у покладанні на винного додаткових по­збавлень і обмежень; 3) вид і міра обмежень особистого (наприклад, позбавлення волі), майнового (наприклад, штраф) або іншого харак­теру (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади), визна­чені тільки в кримінальному законі, перш за все у санкції статті КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; 4) зазнавання таких обмежень завжди носить вимушений, а не добровільний ха­рактер. оскільки їх застосування є обов'язком спеціально уповнова­жених органів держави; 5) кримінальна відповідальність можлива лише за вчинення злочину, що виступає як підстава такої відпові­дальності.

З урахуванням викладеного кримінальна відповідальність — це вимушене зазнавання особою, яка вчинила злочин, державного осуду, а також передбачених КК обмежень особистого, майнового або іншого характеру, що визначаються обвинувальним вироком суду і покладаються на винного спеціальними органами держави.

3. Як відзначалося, поняття кримінальної відповідальності відо­бражує факт реальної взаємодії особи, яка вчинила злочин, і спеці­альних органів держави. Така взаємодія врегульована нормами кри­мінального права і тому протікає в межах певних правовідносин, що називаються кршинально-правовими. Одні автори вважають, що ці правовідносини виникають з моменту вчинення злочину. На думку ж інших, вони виникають з моменту або порушення кримінальної справи, або притягнення особи як обвинуваченого, або навіть з мо­менту винесення обвинувального вироку чи набрання ним законної сили. Відповідь на це та інші питання залежить від розуміння того, що становлять собою ці правовідносини, який зміст їх структурних елементів, у чому виражається їх взаємодія, як співвідносяться кри­мінальна відповідальність та аналізовані правовідносини тощо.

З моменту, коли особа вчинила злочин, між нею і державою ви­никають певні юридичні відносини, внаслідок яких у такої особи і Держави виникають взаємні права і обов'язки. Злочинець зобов'я­заний зазнати осуду за вчинений злочин, а також позбавлень і обме­жень, передбачених КК. Разом з тим він має право, щоб до нього була застосована саме та стаття КК, яка передбачає вчинене ним діяння;

покарання було призначене лише в межах санкції цієї статті; враховані відповідні положення Загальної та Особливої частин КК та ін. У свою чергу держава має право засудити злочинця і вчинене ним діяння, а також обмежити його правовий статус у межах строків дав­ності притягнення до кримінальної відповідальності і строків пога­шення або зняття судимості, проте при цьому вона зобов'язана за­безпечити правильну кваліфікацію вчиненого діяння, призначення покарання відповідно до вимог КК з урахуванням тяжкості вчине­ного злочину, особи винного, а також обставин, що пом'якшують і обтяжують покарання, тощо.

Взаємні права і обов'язки сторін в аналізованих правовідноси­нах становлять їх юридичний зміст. Вони об'єктивно виникають з моменту вчинення злочину незалежно від того, виявлений злочин органами держави чи ні (доказом цього є хоча б те, що строки дав­ності відповідно до ст. 49 КК починають обчислюватися саме з дня вчинення злочину). Процесуальні ж акти порушення кримінальної справи, притягнення особи як обвинуваченого або винесення обви­нувального вироку не породжують і не створюють кримінально-пра­вових відносин, а лише констатують їх, оскільки і до винесення цих актів між злочинцем і державою вже виникли реальні юридичні від­носини.

Суб'єктами таких відносин, з одного боку, є особа, яка вчинила злочин, а з іншого — держава в особі насамперед органів дізнання, слідства і прокуратури. Ці правовідносини є динамічними, вел," весь час розвиваються, уточнюються і змінюються внаслідок дій суб'єктів щодо реалізації їх взаємних прав і обов'язків (напри­клад, винний може з'явитися з повинною, активно сприяти розкрит­тю злочину, відшкодувати заподіяну шкоду і т.ін., що у свою чергу породжує у відповідних органів і службових осіб обов'язок ураху­вати ці обставини при визначенні міри відповідальності). На певно­му етапі розвитку правовідносин органом, що представляє державу, виступає суд. Саме обвинувальний вирок суду остаточно засвідчує існування кримінальних правовідносин, що виникли в момент вчинен­ня злочину. Вирок є формою вираження державного осуду злочинця і вчиненого ним діяння і конкретизує вид і міру тих обмежень, яких має зазнати засуджений. Отже, з моменту набрання обвинувальним вироком законної сили правовідносини досягають своєї повної ви­значеності.

Об'єктом таких правовідносин є ті особисті, майнові або інші блага особи, зменшення яких передбачається в санкції статті Особливої частини КК, за якою особа визнається винною у вчиненні злочину, і які визначені обвинувальним вироком суду. В подальшо­му, при відбуванні засудженим покарання, суб'єктами, що предста­вляють державу в кримінально-правових відносинах, виступають ор­гани, які відають виконанням призначеного судом покарання. Пара­лельно з кримінально-правовими тут виникають і розвиваються кримінально-виконавчі правовідносини.

Кримінальні правовідносини, за загальним правилом, існують протягом усього часу відбування засудженим покарання та ще якийсь час після його відбуття — до моменту погашення або зняття суди­мості (ст. 89 КК). Проте кримінально-правові відносини можуть бути припинені і на більш ранньому етапі. Підстави такого припинення можуть бути різними, наприклад, смерть особи, перебіг строків дав­ності (статті 49 і 80 КК), звільнення особи від кримінальної відпо­відальності (статті 45-48), видання акта амністії або помилування (статті 85-87).

Кримінальна відповідальність протікає в рамках кримінально-правових відносин, проте їх часові межі є різними. Так, криміналь­на відповідальність виникає з моменту набрання обвинувальним вироком суду законної сили і закінчується, за загальним правилом, моментом припинення відбування покарання. Такий погляд на мо­мент виникнення і припинення кримінальної відповідальності не є загальновизнаним у науці кримінального права. Багато хто із авто­рів вважають, що кримінальна відповідальність виникає на більш ранніх стадіях — з моменту вчинення злочину, порушення криміналь­ної справи, затримання або арешту підозрюваного (обвинуваченого) тощо. Проте відповідно до рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р., яким дано офіційне тлумачення ч. З ст. 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність), кри­мінальна відповідальність настає з моменту набрання обвинуваль­ним вироком суду законної сили.

В різний спосіб визначають і закінчення кримінальної відпові­дальності: момент припинення кримінально-правових відносин, від­буття покарання, погашення або зняття судимості. Однак якщо під кримінальною відповідальністю розуміти зазнавання засудженим обмежень своїх прав і свобод, покладених на нього спеціальними органами держави, то очевидно, що кримінальна відповідальність має місце лише протягом часу відбування призначеного судом пока­рання. Отже, момент припинення такого відбування покарання і ви­значає кінцевий момент кримінальної відповідальності. Після цьо­го особа, за загальним правилом, знаходиться ще в статусі такої, яка має судимість, що тягне за собою певні загальногромадянські і кри­мінально-правові наслідки (ст. 88 КК).

4. Розгляд взаємозв'язку кримінально-правових відносин і кри­мінальної відповідальності дозволяє зробити висновок про те, що кримінальна відповідальність може бути реалізована в таких трьох формах.

Першою формою є засудження винного, виражене в об­винувальному вироку суду, не пов'язане з призначенням йому кри­мінального покарання. Так, відповідно до ч. 4 ст. 74 КК особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за ви­роком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з ура­хуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільне небезпечною.

Другою формою реалізації кримінальної відповідаль­ності є засудження особи, поєднане з призначенням їй конкретної міри покарання, від реального відбування якого вона звільняється. Так, відповідно до ч. 1 ст. 75 КК, якщо суд при призначенні покаран­ня у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослуж­бовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не біль­ше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення за­судженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Третьою, найбільш типовою формою ре­алізації кримінальної відповідальності є відбування призначеного винному судом покарання (наприклад, відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк).

Останні дві форми реалізації кримінальної відповідальності створюють у особи судимість як правовий наслідок засудження її до певної міри покарання. Разом з тим судимість має свої межі, зазна­чені в статтях 89 і 90 КК, які визначають межі кримінально-право­вих відносин. Тому момент погашення або зняття судимості свідчить про припинення кримінально-правових відносин.

2. Підстави кримінальної відповідальності

1. При визначенні підстав кримінальної відповідальності необ­хідно відповісти на три питання: 1) як обгрунтувати кримінальну відповідальність особи, що вчинила злочин? 2) за що особа підля­гає кримінальній відповідальності? 3) на якій правовій підставі вона підлягає такій відповідальності?

Що стосується першого питання, то йдеться про філолофсько-етичне обгрунтування кримінальної відповідальності, тобто про те, чому суспільство і держава мають право докоряти людині, яка по­рушила кримінально-правову заборону, і на чому заснований такий докір. Відповіді на друге і трете питання припускають з'ясування того, що є юридичною підставою кримінальної відповідальності особи,яка вчинила злочин.

2. Суспільство і держава виходять з того, що злочинець як осо­бистість наділений свідомістю і волею, здатний співвідносити свою поведінку з кримінально-правовими заборонами і лише тому може підлягати кримінальній відповідальності за їх порушення. Однак щоб обгрунтувати етичний докір такій особі, необхідно переконати­ся, що вона мала реальну можливість не порушувати кримінально-правову заборону. В зв'язку з цим слід з'ясувати, в якій мірі взагалі людина вільна у виборі своєї поведінки, зокрема в тому, щоб утри­матися від вчинення злочину або вчинити його.

3. Іноді вважають (механістичний детермінізм, фаталізм), що людина подібна машині, яка лише адекватно реагує на зовнішні і внутрішні подразники. Тому кожен вчинок людини, в тому числі й злочин, є неминучим, оскільки він уже визначений всіма попередні­ми подіями, які мали місце в житті цієї людини. В такому різі лю­дина — раб обставин, вона позбавлена можливості вільного воле­виявлення, а відтак, і вільного вибору своєї поведінки, що фаталь­но вже визначена наперед. Тому прояв злочинної волі у вчиненому злочині є лише видимість свободи, уявна свобода, а якщо це так, то і неможлива негативна моральна оцінка вчиненого. Отже. обгрунту­вання кримінальної відповідальності фаталісти вбачають не стіль­ки в засудженні злочинної волі, скільки в об'єктивній шкідливості злочину для суспільства.

Протилежний погляд (індетермінізм) зводиться до того, що єди­ною причиною вчинення особою злочину є його абсолютна, нічим не обмежена свобода волі. Злочинна поведінка людини визначаєть-

ся її злою волею, що існує незалежно від будь-яких обставин, у тому числі й від її розуму і совісті. Свободна воля, і тільки вона, обирає, як зробити людині в даній ситуації. Тому обгрунтування засуджен­ня особи за вчинений злочин полягає в порочності цієї злої свобод-ної волі злочинця.

Більш правильним є погляд (діалектичний детермінізм), відпо­відно до якого людина, опинившись перед вибором — вчинити зло­чин або утриматися від цього, залежить як від зовнішніх обставин, так і від власного розуму, совісті, переконань, схильностей, потреб, інтересів і т.ін. При цьому навряд чи вірно стверджувати, що тільки зовнішні обставини або тільки внутрішній стан особи фатальним чином визначають її поведінку. Злочин, вчинений людиною, є при­чинно пов'язаним як з її свідомістю, так і з об'єктивною дійсністю. Зовнішні обставини дійсно впливають на поведінку особи, але лише переломлюючись через її внутрішні психічні установки, свідомість. Саме розум, совість, переконання тощо підказують людині, як зро­бити їй в конкретній ситуації. Проте підстава для етичного і право­вого засудження злочину і особи, яка його вчинила, є лише в тому разі, якщо ця особа мала об'єктивну можливість обрати із наявних варіантів поведінки (хоча біз двох) незлочинний засіб досягнення поставленої мети. Таким чином, наявність відносної свободи вибо­ру вчинку (міра свободи) і є етичним обгрунтуванням кримінальної від­повідальності конкретної особи за обраний нею злочинний варіант по­ведінки. Отже, якщо людина сві­домо обирає злочинний варіант поведінки, маючи можливість зроби­ти інакше, то це й обґрунтовує можливість і необхідність з боку держави застосувати до неї покарання, що має на меті кару, а також попередження вчинення злочинів як цією особою, так й іншими.

4. Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. У цьому поло­женні закону міститься відповідь на питання, за що і на якій підставі особа підлягає кримінальній відповідальності. Очевидно, що вона підлягає кримінальній відповідальності за вчинення такого суспіль­не небезпечного діяння, що містить ознаки певного складу злочи­ну, передбаченого КК. Тому і говорять, що єдиною підставою кри­мінальної відповідальності є склад злочину.

В межах єдиної підстави кримінальної відповідальності можна виділити її фактичну і юридичну сторони. Фактична сторона — це вчинення в реальній дійсності суспільне небезпечного діяння, а юридична — це передбаченість такого діяння в КК. Підставою кри­мінальної відповідальності є встановлення судом повної відповід­ності фактичної і юридичної сторін вчиненого. Відсутність такої від­повідності свідчить і про відсутність підстави кримінальної від­повідальності, тобто складу злочину.

Частина 3 ст. 2 КК передбачає, що ніхто не може бути притягне­ний до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу. Це положення відповідає ч. 1 ст. 61 Конституції Украї­ни, відповідно до якої ніхто не може бути двічі притягнений до юри­дичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопору­шення.

5. Як відзначалося, кримінальна відповідальність — цс реакція держави на вчинений особою злочин. Така реакція знаходить своє вираження у певному правозастосовному акті органу держави — об­винувальному вироку суду. В зв'язку з цим розрізняють матеріальну і процесуальну підстави кримінальної відповідальності. Матеріаль­ною підставою визнається злочин, а процесуальною — обвинувальний вирок суду. Відповідно до ч. 2 ст. 2 КК особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено об­винувальним вироком суду.

3. Структура Кримінального кодексу

1. Закони про кримінальну відповідальність систематизовані і поділяються в КК на Загальну і Особливу частини.

У Загальній частині зосереджені норми, що встановлюють принципи і загальні положення кримінального права, а також визна­чають його основні інститути, наприклад, поняття злочину і його видів, вини та її форм, співучасті в злочині, повторності, сукупності та рецидиву злочину, покарання та його мети, видів покарань та під­став їх застосування. Це норми, які застосовуються до всіх злочинів.

Особлива частина містить норми, що вказують, які конкретно суспільне небезпечні діяння є злочинами і які заходи кримінально­го покарання можуть бути застосовані до осіб, що їх вчинили.

Загальна і Особлива частини КК пов'язані між собою і утворю­ють нерозривну системну єдність. Значення цієї єдності найбільш помітно при застосуванні окремих статей КК. Не можна застосува­ти кримінально-правову норму, що міститься в Особливій частині КК, не звернувшись при цьому до Загальної частини.

Загальна і Особлива частини КК поділяються на розділи, а останні, у свою чергу, — на окремі статті.

Загальна частина чинного КК складається із 15 розділів: «Загальні положення», «Закон про кримінальну відповідальність», «Злочин, його види та стадії», «Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)», «Вина та її форми», «Співучасть у злочині», «По­вторність, сукупність та рецидив злочинів», «Обставини, що виклю­чають злочинність діяння», «Звільнення від кримінальної відповідаль­ності», «Покарання та його види», «Призначення покарання», «Звіль­нення від покарання та його відбування», «Судимість», «Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування», «Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх».

Особлива частина включає 20 розділів, систематизованих по гру­пах споріднених суспільних відносин, на які посягають відповідні зло­чини. Наприклад, статті КК, норми яких передбачають відповідаль­ність за злочини, що посягають на основні цінності української державності, проголошені в статтях 1 і 2 Конституції України, помі­щені в розділі І «Злочини проти основ національної безпеки України». Статті, норми яких охороняють людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку, розташовані в розділі II «Злочи­ни проти життя та здоров'я особи», розділі III «Злочини проти волі, честі та гідності особи» і розділі IV «Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи». Статті КК, норми яких охороня­ють основні права і свободи людини, об'єднані в розділі V «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина». Поділ Особливої частини КК на 20 розділів робить її більш зручною для застосування, оскільки надає слідчому, прокуро­ру, судді, адвокату орієнтир в розміщенні тих чи інших статей у КК. Та й для громадян України дуже важливо просто знайти в КК ту чи іншу статтю про відповідальність за окремий злочин.

Статті КК пронумеровані арабськими цифрами і мають заголов­ки, що виражають сутність кримінально-правових норм, які в них містяться. При включенні в КК нової статті вона буде поміщена у від­повідний розділ Загальної або Особливої частини. Нова стаття повин­на вміщуватися, як правило, вслід за статтею, що є найбільш близь­кою до неї за змістом. Новій статті мають бути надані номер попе­редньої статті і додатковий цифровий індекс — 1,2, 3 і т. д. Наприклад, у 1977 р. до Загальної частини КК 1960 р. було включено статтю «Від­строчка виконання вироку». Її було поміщено вслід за ст. 46 «Відстроч­ка виконання вироку військовослужбовцеві або військовозобов'язано­му у воєнний час». Статті був наданий номер 46. У 1994 р. було прий­нято статтю «Відстрочення відбування покарання вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей віком до трьох років». Ця стаття була поміщена вслід за ст. 46' КК 1960 р. під номером 462.

Виключення тієї чи іншої статті із КК також не змінює порядку нумерації статей в КК. Так, у КК 1960 р. зберігається номер статті 27 з поміткою «Виключена». Ця стаття встановлювала покарання у виді заслання, яке було скасоване Верховною Радою України 6 березня 1992р.

Багато статей КК поділяються на частини, які виділені в окре­мий абзац. Абзаци забезпечені цифровими позначеннями. Напри­клад, стаття 1 КК «Завдання Кримінального кодексу України» має дві частини— 1 і 2; стаття 135 «Залишення в небезпеці» складається із трьох частин — 1,2 і 3. Перед кожною із цих частин стоїть відповід­не цифрове позначення.

Зміст окремих частин у статтях, що належать до Загальної час­тини, характеризується великою різноманітністю. Найчастіше в них розвивається відповідна норма, визначаються особливості її засто­сування за якихось умов або встановлюються випадки незастосуван-ня цієї норми чи виключення її із дії. Наприклад, у ч. 1 ст. 55 вказа­но строк, на який може бути призначене покарання у виді позбав­лення права обіймати певні посади або займатися певною діяльніс­тю, і зазначено, до яких видів покарань воно належить; у ч. 2 вка­зані випадки, коли може бути призначене таке покарання як додат­кове, якщо воно не передбачене в санкції статті Особливої частини КК; у ч. З встановлено порядок обчислення строків виконання цьо­го покарання як додаткового.

В Особливій частині КК в окремих частинах її статей встанов­люється, за загальним правилом, відповідальність за один і той же злочин при наявності особливостей, що відображують тяжкість ді­яння, ознаки суб'єкта, інші обставини, які впливають на міру пока­рання. Наприклад, у ч. 1 ст. 190 передбачена відповідальність за за-володіння чужим майном шляхом шахрайства, сформульовані основні ознаки цього злочину; частини 2, 3 і 4 вказують на кваліфікуючі озна­ки, встановлення яких посилює (обтяжує) кримінальну відповідаль­ність за цей злочин.

Деякі статті Особливої частини містять положення, якими обмежується їх дія (наприклад, ч. 4 ст. 331 КК), або передбачаються умо­ви і порядок звільнення від кримінальної відповідальності винного у вчиненні зазначеного в статті злочину (наприклад, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258). Цими положеннями регулюється застосування норм про кримінальну відповідальність за окремі види злочинів.

У деяких випадках статті або частини статей КК поділяються на пункти, що мають цифрове позначення. Наприклад, норма ст. 89 «Строки погашення судимості» поділена на 9 пунктів. Частина 1 ст. 49 «Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності» поділяється на пункти 1, 2, 3, 4 і 5. Частина 2 ст. 115 «Умисне вбивство» містить 13 пунктів, які також позначені цифрами.

Окремі статті КК забезпечені примітками, в яких роз'яснюють­ся поняття і терміни, застосовані в цій або в деяких інших статтях. Так, в п. 1 примітки до ст. 185 КК «Крадіжка» сформульовано понят­тя повторності вчинення злочинів, передбачених статтями 185, 186, 189-191 КК; в абзацах 2, 3 і 4 вказано на те, який злочин проти вла­сності визнається вчиненим у значних, великих або особливо вели­ких розмірах.

2. У зв'язку з тим, що абсолютна більшість норм Особливої час­тини встановлює кримінальну відповідальність за окремі види зло­чинів, їх структура характеризується однорідністю складових елементів; у них чітко визначені диспозиція і санкція. Виняток станов­лять кілька статей, в нормах яких або в примітках до них наведені поняття злочинів певного виду, позначені суб'єкти їх вчинення, сфор­мульовані деякі інші нормативні положення (наприклад, ст. 401 дає поняття військового злочину; визначення службової особи містить­ся у пунктах 1 і 2 примітки до ст. 364).

Диспозицією називається частина норми Особливої частини, в якій визначається злочинне діяння. За технікою побудови і способом опису ознак конкретного виду злочину в чинному кримінальному за­конодавстві України розрізняють диспозиції чотирьох видів: прос­ту, описову, бланкетну, відсилочну. Зустрічаються також змішані дис­позиції.

Проста диспозиція називає злочинне діяння без розкриття Його ознак. Наприклад, без вказівки на ознаки діяння сформульована диспозиція у ст. 369 «Давання хабара». Проста диспозиція викори­стовується законодавцем у тих випадках, коли зміст суспільне небез­печного діяння в загальних рисах досить зрозумілий і без опису його ознак у законі. Ознаки злочину, які наводяться в простій диспозиції, розкриваються в слідчо-судовій практиці і теоретичній літературі.

Описовою називається диспозиція, де описуються найбільш істотні ознаки діяння. Так, у ст. 185 «Крадіжка» наводиться визначення кра­діжки як таємного викрадення чужого майна. Точно визначаючи ознаки злочину, описова диспозиція у зв'язку з цим має перевагу перед простою диспозицією.

Бланкетною є диспозиція, котра, не називаючи конкретних ознак злочину або називаючи тільки частину із них, відсилає для встанов­лення змісту ознак злочину до інших нормативних актів, які не є законами про кримінальну відповідальність (інших законів, інструк­цій, статутів, положень, стандартів, правил, вказівок тощо). Напри­клад, бланкетними є диспозиції у ст. 271 «Порушення вимог законо­давства про охорону праці», ст. 286 «Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами». Таким чином, бланкетна диспозиція ви­користовується, коли треба встановити кримінальну відповідаль­ність за порушення правил, що містять у собі різноманітні вимоги або заборони, описані або детально розкриті в інших нормативних актах. Ці акти можуть бути видані до набрання чинності закону про кримінальну відповідальність, що містить бланкетну диспозицію, одночасно з ним і після його видання; вони можуть змінюватися, але кримінально-правова норма, що має оланкетну диспозицію, залиша­ється при цьому без змін. Установи і організації, що приймають і затверджують такі нормативні акти, досить різноманітні. Мають вони відмінності і за сферою їх застосування. Ці нормативні акти, як вже відмічалося, не є джерелами норми кримінального права. Відповідно до закону про кримінальну відповідальність (його соціального призначення) вони виконують підпорядковану роль. Вимо­ги, заборони, що в них сформульовані, сприяють встановленню ознак злочину, в першу чергу суспільне небезпечного і протиправ­ного діяння (дії або бездіяльності). Слід зазначити, що в КК 2001 р. кількість кримінально-правових норм, які мають бланкетну диспо­зицію, помітно збільшилася. Особливо це характерно для норм роз­ділу VII «Злочини у сфері господарської діяльності».

Відсилочною зветься диспозиція, котра відсилає до кримінально-правової норми або її окремого положення, які містяться в іншій статті або іншій частині цієї ж статті КК, де називається відповідний злочин або описуються його ознаки. Наприклад, ст. 122 «Умисне се­редньої тяжкості тілесне ушкодження» відсилає до ст. 121 «Умисне тяжке тілесне ушкодження», вказуючи, що спричинення тілесних ушкоджень середньої тяжкості може мати місце при відсутності ознак тяжкого тілесного ушкодження. Частіше за все відсилочні диспозиції застосовуються при опису другої і подальшої частини відповідної статті, для уникнення повторного опису діяння, яке на­ведене в частині першій. Для цього у відповідній частині викорис­товуються слова: «те саме діяння», «діяння, передбачене частинами першою або другою цієї статті» і т. под. Досить часто відсилання до іншої або до інших статей використовуються при опису кваліфіку­ючих ознак. Так, у ч. 2 ст. 309 «Незаконне виробництво, виготовлен­ня, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту» вка­зано на вчинення тих самих дій особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених статтями 307, 308, 310 і 317 КК і пов'язаних зі злочинним обігом цих засобів або речовин.

У КК зустрічаються норми, диспозиції яких мають змішании (комбінований) характер. У одній своїй частині це прості або опи­сові диспозиції, в іншій — бланкетні або відсилочні. Наприклад, такою є диспозиція у ст. 231, яка передбачає відповідальність за умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять ко­мерційну таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомостей (комерційне шпигунство), а також незаконне ви­користання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб'єкту господарської діяльності.

З. За вчинений злочин у законі залежно від його суспільної не­безпечності встановлено санкцію.

Санкція — це частина статті, яка визначає вид і розмір покаран­ня за злочин, зазначений в диспозиції. За видом і розміром покаран­ня, що міститься в санкції, можна встановити, чи є злочин, напри­клад, тяжким чи середньої або навіть невеликої тяжкості.

У КК застосовуються відносно-визначені та альтернативні санкції.

Відносно-визначеною є санкція, яка має один вид покарання і вказує його нижчу та вищу межі.

Розрізняють два види відносно-визначсних санкцій:

а) з нижчою (мінімумом) і вищою (максимумом) межами покаран­ня (на строк «від» і «до»). У цьому разі в законі передбачені нижча та вища межі певного покарання. Наприклад, хуліганство, передбачене ч. 4 ст. 296, карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років:

б) з максимумом покарання (на строк «до»). У цьому разі визнача­ється тільки вища межа покарання, більше за яку суд не може призна­чити покарання. Такі санкції передбачені, наприклад, у ч. 1 ст. 153,ч.1 і ч. 2 ст. 266, ч. 2 ст. 323, ст. 355, ст. 395. Нижчою межею санкції тут є нижча межа, встановлена в нормі Загальної частини КК для даного виду покарання. Наприклад, у ст. 57 встановлена нижча межа для виправних робіт — шість місяців, у ст. 60 для арешту — один місяць, у статтях 61 і 63 для обмеження і позбавлення волі — один рік. Тому за злочин, пе­редбачений, наприклад, у ч. 1 ст. 153, суд може призначити міру пока­рання у виді позбавлення волі на строк від одного року до п'яти років;

за ст. 355 — обмеження волі на строк від одного року до трьох років;

за ст. 395 — арешту на строк від одного до шести місяців.

Поряд з основним покаранням відносно-визначена санкція може містити вказівку на одне або декілька додаткових покарань певного виду, котрі можуть бути призначені судом як додаток до основного. Додаткове покарання може бути абсолютно-визначеним (наприклад, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або ква­ліфікаційного класу) або відносно-визначеним (наприклад, позбав­лення права обіймати певні посади або займатися певною діяльніс­тю на строк від одного року до трьох років).

Альтернативною є санкція, в якій міститься вказівка на два або декілька видів основних покарань, з яких суд обирає лише одне. У КК 2001 р. значна частина санкцій є альтернативними. Прикладом може служити санкція, наведена у ст. 145. Вона надає можливість суду призначити один із таких видів покарання: штраф до п'ятдеся­ти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські ро­боти на строк до двохсот годин, або позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох ро­ків, або виправні роботи на строк до двох років.

Альтернативні санкції мають різновиди:

а) в санкції вказані відносно-визначений і абсолютно-визначений види покарання (наприклад, санкція у ст. 112 — «карається позбав­ленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі»);

б) в санкції вказані два або більше відносно-визначених видів покарання (наприклад, санкція у ч. 1 ст. 129 — «карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років», санкція у ч. 1 ст. 130 — «карається арештом на строк до трьох місяців або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавлен­ням волі на строк до трьох років»).

Як і відносно-визначені, альтернативні санкції можуть містити вказівку на можливість застосування до одного із основних покарань додаткового покарання (наприклад, санкція у ч. 1 ст. 131 — «кара­ється обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той же строк з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років»).

4. Тлумачення закону про кримінальну відповідальність

1. Тлумачення закону полягає у з’ясуванні і всебічному роз­критті його змісту з метою його точного застосування. Тлумачен­ня не може бути довільним, таким, що виходить за межі волі зако­нодавця, вираженої в тексті закону.

Тлумачення закону поділяється на види залежно від суб'єкта тлумачення, прийомів (засобів) та обсягу тлумачення. В теорії кримінального права існують й інші критерії класифікації тлумачень кримінального закону.

2. Залежно відсуб'єкта, який роз'яснює закон, розрізняють лега­льне (або офіційне), судове і наукове (або доктринальне) тлумачення.

Легальним (офіційним) зветься тлумачення, що здійснюється ор­ганом державної влади, уповноваженим на те законом. Згідно з п. 2 ст. 150 Конституції України правом офіційного тлумачення законів, в тому числі кримінальних, наділений Конституційний Суд України. Це тлумачення — вид правової діяльності високого юридичного рівня, оскільки акти конституційного тлумачення законів мають силу остан­ніх. У цьому тлумаченні можливі елементи розвитку закону, але су­воро в межах норми права, що тлумачиться. Положення, що наводять­ся в акті легального тлумачення, є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Судове тлумачення — це найбільш поширене і частіше за все застосовуване тлумачення. Воно має два різновиди:

а) казуальне тлумачення, що дається судами при розгляді конк­ретної кримінальної справи. Цей вигляд тлумачення здійснює суд будь-якої інстанції. Таке тлумачення є обов'язковим тільки по тій справі, у зв'язку з якою воно проводилося. Оскільки судове тлума­чення може виходити від вищих судових органів, то одночасно воно може бути взірцем правильного застосування закону для нижчих судів при розгляді аналогічних справ;

б) правозастосовне тлумачення, що дається в рекомендаціях Пленуму Верховного Суду України з найбільш складних питань за­стосування КК. Внаслідок вивчення і узагальнення судової практи­ки, а також у відповідь на запити судових органів і прокуратури Пленум Верховного Суду України має право давати роз'яснення про правильність застосування того чи іншого закону при здійсненні правосуддя. Такі роз'яснення впливають на практику судів при роз­гляді ними конкретних кримінальних справ. Ними широко користу­ються інші суб'єкти застосування норм кримінального права. При­кладом такого роз'яснення може бути тлумачення, яке здійснив Пле­нум Верховного Суду України з питання щодо поняття попереднього зговору групи осіб при одержанні хабара. В постанові від 7 жовтня 1994 р. № 12 «Про судову практику у справах про хабарництво» Пленум пояснив: «Хабар слід вважати одержаним за попереднім зговором групою осіб, якщо у вчиненні злочину брали участь як співвиконавці дві чи більше службові особи, які домовилися про спільне одержання хабара, як до, так і після отримання пропозиції про дачу хабара, але до її одержання». Однак такі роз'яснення не можуть під­міняти закон, звужувати або розширювати його зміст. Пленум Вер­ховного Суду України — не законодавчий орган. Він тільки дає на підставі закону рекомендації, які повинні Грунтуватися на законі, виходити з його змісту, а іноді усувати виявлені практикою непо­розуміння, різночитання чинного законодавства.

Наукове (доктринальне) тлумачення — це тлумачення закону, що дається науковими і навчальними юридичними установами, окреми­ми вченими і практиками в монографіях, підручниках, навчальних посібниках, статтях, науково-практичних коментарях, експертних висновках. Це тлумачення не має обов'язкової сили, але відіграє помітну роль у розвитку науки кримінального права, враховується при підготовці нових законів про кримінальну відповідальність, допомагає практиці в правильному застосуванні таких законів.

3. Прийоми (засоби) тлумачення законів про кримінальну від­повідальність можуть бути різними. Серед них потрібно виділити: граматичне, систематичне та історичне тлумачення.

Граматичне (або філологічне) тлумачення полягає у з'ясуванні змісту кримінально-правової норми шляхом етимологічного або син­таксичного аналізу її тексту, а також з'ясування значення і змісту слів, термінів, понять, застосованих в законі про кримінальну від­повідальність. Так, із змісту ст. 208 «Незаконне відкриття або вико­ристання за межами України валютних рахунків» видно, що для притягнення до відповідальності за цією статтею досить встанови­ти в діях особи незаконне, на порушення порядку, встановленого законом, відкриття або використання за межами України валютних рахунків. Для відповідальності за цією статтею досить встановити одну із зазначених у ній дій, оскільки між поняттями «відкриття» і «використання» стоїть роз'єднувальний союз «або».

Систематичне тлумачення полягає у з'ясуванні змісту закону, його окремих положень шляхом зіставлення з іншими положення­ми цього ж або іншого закону.

Найчастіше зіставляються положення різних норм КК. Напри­клад, поняття «службова особа», використане в ст. 238, з'ясовуєть­ся шляхом звернення до п. 1 примітки до ст. 364, де-дається визна­чення службової особи. Нерідко норма КК, що тлумачиться, зістав­ляється з нормами кримінально-процесуального, адміністративного, цивільного, трудового законодавства. Так, для тлумачення змісту ст. 371, в якій використані поняття «затримання», «привід», «арешт», потрібно Звернутися до відповідних статей КПК.

Історичне тлумачення закону полягає у з'ясуванні умов, причин, соціальним чинників, що обумовили його прийняття, зверненні до аналогічних кримінальних законів, що були чнннигми раніше. Іноді для розкриття змісту закону знайомляться з його проектом, поясню­вальними записками, матеріалами обговорення проекту, думками окремих Вчених, які брали участь у розробці закону. Цей прийом тлумачення застосовується, як правило, науковцями при дослідженні кримінального законодавства. Історичне тлумачення дає можливість більш точно з'ясувати ті завдання, які ставив законодавець, прийма­ючи КК або окремі норми, що входять в нього.

4. Тлумаченняза обсягом (результатом) може 6ути буквальним, обмежувальним та поширювальним.

Буквальним (або адекватним) називається тлумачення, згідно з яким дійсний зміст кримінально-правової норми точно (буквально) відповідає- її текстуальному вираженню (тексту, букві). Таке тлума­чення має місце у випадках, коли зміст норми закону або якоїсь її частини збігається з її словесним викладенням. Наприклад, диспози­ція ч. 1 ст. 114 «Шпигунство» дає точне уявлення пр о предмет злочи­ну та суб'єкта шпигунства — це іноземець або особа без громадянст­ва. Жодна з цих ознак не може бути витлумачена більш широко або вузько від буквального змісту. Як правило, буквально тлумачаться санкції норм Особливої частини КК.

Обмежувальне тлумачення має місце при несп івпаданні тексту і змісту кр)имінально-правової норми, коли її значення більш вузьке за словесне вираження. Обмежувальне тлумачення дає підста-ву за­стосовувати закон до більш вузького кола випадків, ніж це виходить з його тек:сту. Наприклад, у ст. 304 встановлена відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність. За текстом ст. 2 2 кри­мінальна відповідальність за цей злочин може мати місце, якцго осо­ба досягла шістнадцятирічного віку. Хоч ніяких винятків з цього по­ложення їдемовби і немає, однак очевидно, що у ст. 304 маються на увазі випадки втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність доро­слими, то бто особами, що досягай вісімнадцятирічного віку.

Поширювальне тлумачення має місце при неспівпаданні тексту і змісту к:;римінально-правової норми, коли її значення ширше за текстуальне словесне вираження. Поширювальне тлумачення надає криміналі^но-правовій нормі більш широкого змісту і дозволяє засто­совувати її до більш широкого кола випадків, ніж це буквально вка­зано в самому тексті статті КК. Наприклад, у ч. 1 ст. 213 вказано на операції з брухтом кольорових і чорних металів, здійснювані без дер­жавної реєстрації або без спеціального дозволу (ліцензії), одержання якого передбачено законодавством. У цьому разі поняття «законодав­ство» охоплює не тільки закони в буквальному значенні, а й підзаконні (нормативно-правові) акти, якими регулюються порядок та умови дер­жавної реєстрації або одержання відповідного дозволу (ліцензії).

Обмежувальне і поширювальне тлумачення не «звужують» і не «розширюють» зміст закону, а лише виявляють його дійсний смисл, який може бути або більш вузьким, або більш широким порівняно з текстом цього закону, його буквальним вираженням.

5. Поширювальне тлумачення закону слід відрізняти від зовні схожого на ньогозастосування закону за аналогією. Під аналогі­єю закону розуміють застосування до суспільне небезпечного діян­ня, що прямо не передбачене законом в момент його вчинення, статті КК. яка встановлює кримінальну відповідальність за найбільш схо­жий за важливістю і характером злочин. До 1958 р. аналогія закону допускалася кримінальним законодавством. На відміну від аналогії закону поширювальне тлумачення засноване на існуванні в КК кримінально-правових норм, де ознаки злочину описані або загальним чином, або не досить чітко, або суперечливо. Тлумачення цих ознак, встановлення їх змісту відповідають дійсному смислу конкретної нор­ми, тобто законодавець «мав на увазі» саме такий її зміст. Отже, по­ширювальне тлумачення нічого до закону не дсдає, а лише більш точно розкриває його зміст. Аналогія ж має місце тоді, коли дане діяння як злочинне в законі не передбачене, коли в законі є прога­лина. КК України 2001 р. у ч. 4 ст. З прямо заборонив застосування закону за аналогією. Кримінальна відповідальність за КК можлива тільки за вчинення суспільне небезпечного діяння, передбаченого статтею Особливої частини, де дається вичерпний перелік злочинів. Неможливо застосування за аналогією і статей Загальної частини КК, що практика іноді використовувала при дії КК 1960 р.

ВИСНОВКИ

Тільки закон про кримінальну відповідальність має значення правового акта, котрий визначає, яке діяння визнається злочином і які покарання можуть бути застосовані за його вчинення. У нормах інших галузей законодавства можуть міститися принципові поло­ження або окремі визначення (наприклад, визначення контрабанди в ст. 100 Митного кодексу України), що мають безпосереднє значен­ня для формування норми кримінального права. Однак такі положен­ня або визначення можуть служити тільки нормативною базою для прийняття відповідного закону про кримінальну відповідальність.

Згідно з ч. 1 ст. З КК законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який Ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нор­мах міжнародного права. Із ст. 8 Конституції випливає, що закони, в тому числі кримінальні, повинні відповідати Конституції України.

Законодавство України про кримінальну відповідальність також повинно засновуватися на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права (ч. 1 ст. З КК). Такі принципи і норми містяться, зокрема, у Загальній декларації прав людини 1948 р., Міжнародному пакті про цивільні і політичні права 1966 р., Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. За ч. 5 ст. З КК закони України про кримінальну відповідальність повинні відповідати поло­женням, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обо­в'язковість яких надано Верховною Радою України.

КК і окремі закони про кримінальну відповідальність прийма­ються Верховною Радою України, що випливає із ст. 85 Конституції України. Відповідно до Закону України від 3 липня 1991 р. «Про всеукраїнські і місцеві референдуми» прийняття законів можливо також шляхом всенародного голосування (референдумом). Незалеж­но від процедури прийняття закон про кримінальну відповідальність — завжди письмовий документ, який опублікований в установлено­му законодавством України порядку і має вищу юридичну силу.

Викладене дозволяє зробити висновок про те, що закон про кримінальну відповідальність — це письмовий правовий акт, що має вищу юридичну силу, приймається Верховною Радою України або все­українським референдумом і містить кримінально-правові норми, які встановлюють підстави і принципи кримінальної відповідальності, визначають, які суспільне небезпечні діяння є злочинами і які покаран­ня належить застосовувати до осіб, винних у їх вчиненні, формулю­ють інші кримінально-правові наслідки вчинення злочину. Закон про кримінальну відповідальність має відповідати Конституції України і загальновизнаним принципам та нормам міжнародного права.

4. Всі кримінальні закони України, як вже відмічалося, сконцентровані в КК. Новий КК прийнятий Верховною Радою України

У період становлення незалежності України було прийнято декілька законів тимчасової дії, що містили кримінально-правові норми, які не були включені до Кримінального кодексу 1960 р., наприклад. Указ Президії Верховної Ради Украї­ни від 21 січня 1992 р. «Про відповідальність за виготовлення з метою збуту або збут підроблених купонів багаторазового використання». Зараз немає умов, на які були розраховані ці закони, і тому дія їх припинена.

5 квітня 2001 р. і набрав чинності з 1 вересня 2001 р. До набрання ним чинності діяв КК, прийнятий 28 грудня 1960 р. За більш ніж со­рокарічний період цей КК зазнав істотних змін. До нього було вклю­чено понад 100 нових статей, значна його частина піддана різним корегуванням і доповненням. Особливо інтенсивно доповнювався і змінювався цей КК в останні роки, що зумовлено головним чином радикальними перетвореннями в житті суспільства. Однак це не при­вело КК в повну відповідність з реаліями, що склалися. Виходячи з цього, Верховна Рада України прийняла в 1992 р. рішення підготува­ти проект нового КК України. Розпорядженням Кабінету Міністрів України була створена робоча група з провідних вчених і практиків України. До грудня 1993 р. був підготовлений перший варіант проек­ту КК. У подальшому проект КК неодноразово обговорювався на кон­ференціях і семінарах юристів, у пресі, на телебаченні. На проект постійно надходили пропозиції від наукових і навчальних юридичних установ України, правоохоронних і правозастосовних органів Украї­ни, окремих юристів. Проект пройшов термінологічні експертизи Інституту української мови НАН України. В 1996 р. у Києві він був обговорений на робочій нараді експертів Ради Європи, де одержав позитивну оцінку. В зв'язку з прийняттям Конституції України, а та­кож необхідністю врахування зауважень і пропозицій, що надходили від практичних працівників, проект КК був обговорений з представ­никами Верховного Суду України, Генеральної прокуратури України, Міністерства юстиції України, СБУ, Міністерства внутрішніх справ України, а у 1997 р. повторно вивчений експертами Ради Європи. На нараді, яка відбулася в Гаазі (Нідерланди), проект був обговорений з представниками Нідерландів, Італії, Швеції, Португалії та інших кра­їн. Потім, за участю тих же експертів і представників судів і правоохоронних органів України, проект був обговорений на науково-практичних конференціях і семінарах, що відбулися в Харкові. Все це дозволило розробникам проекту надати в 1998 р. до Верховної Ради України досить обґрунтований, такий, що відповідає сучасному рів­ню юридичної науки і вимогам часу, проект нового КК України.

При першому читанні проекту КК, що відбулося 8 вересня 1998 р., Верховна Рада розглянула також альтернативний проект КК, пред­ставлений народним депутатом України М. Н. Пилипчуком. Значною перевагою голосів був прийнятий проект, розроблений робочою гру­пою Кабінету Міністрів України. Потім проект був прийнятий у дру­гому читанні і остаточно — 5 квітня 2001 р.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Кримінальний кодекс України.

2. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України: Спеціальний випуск. , К: “Юрінком”, НВФ “Агуст”, 2001.

3. За редакцією професора Матишевського П.С., доцентів Андрушка П.П, Шапченка С.Д. Кримінальне право України.Підручник для студентів юридичних вузів і факультетів.-Київ: Юрінком Інтер, 2001.

4. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: Підручник.-2-ге вид., перрероб. і доп.-Київ:Либідь, 1999.

5. Кузнецова Н.Ф.,Злочин та злочинність, М.,1996.

6. За ред.акад. АПрН Украхни, док.юр.наук проф. Копєйчикова В.В. Загальна теорія держави і права. Навчальний посібник.- К.: Юрінком Інтер, 1998. Конституція України 1996 р.

7. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України., - К., 2000

Ваше имя:
Сообщение:
Код: