Реферат Розвиток витривалості

Витривалістю називається здатність людини тривалий час виконувати роботу без зниження інтенсивності. Якщо кільком учням запропонувати одну і ту ж вправу, то через деякий час одні з них припинять її виконувати, а інші будуть продовжувати.

Різні можливості учні у виконанні певної роботи можна пояснити різним рівнем фізичної витривалості. Зниження ефективності виконання роботи, а з часом і повне її припинення пояснюється тим, що в організмі накопичується втома. Втомою називають тимчасове зниження оперативної працездатності, що викликане інтенсивною або тривалою роботою. Вона розвивається поступово і має три фази:

а) фаза початкової втоми (першими симптомами якої є напруження мімічної мускулатури, поява поту та ін.);

б) фаза компенсованої втоми (незважаючи на прогресуюче поглиблення втоми, людина здатна підтримувати задану інтенсивність роботи за рахунок вольових зусиль і часткової зміни структури рухової дії, наприклад, зменшує довжину і збільшує темп кроків під час бігу);

в) фаза декомпенсованої втоми (настає високий ступінь втоми, яка призводить до зниження інтенсивності роботи, а потім і до повного його припинення).

У залежності від специфіки видів діяльності розрізняють чотири основні типи втоми: розумова, емоційна, сенсорна, фізична.

Витривалість до фізичної роботи має важливе значення в життєдіяльності людини. Вона дозволяє:

- виконувати значний обсяг рухової діяльності;

- тривалий час підтримувати високий рівень інтенсивності рухової діяльності;

- швидко відновлювати сили після значних навантажень.

У залежності від об’єму м’язових груп, що беруть участь у роботі, умовно розрізняють три види фізичної втоми:

- локальна (коли активно функціонує 1/3 загальної кількості м’язових груп, напр., багаторазове повторення рухів руками);

- регіональна (коли активно функціонує від 1/3 до 2/3 м’язових груп, напр., у багаторазовому згинанні і розгинанні тулуба в положенні сидячи);

- тотальна (коли в роботі активно бере участь 2/3 усіх м’язових груп, напр., біг на лижах, веслування тощо).

Між перерахованими видами втоми прямої залежності не існує. Тобто один і той же учень може мати високу стійкість організму до локальної і недостатню до тотальної втоми.

Ступінь розвитку витривалості визначають за низкою показників. Вибір їх залежить від особливостей тої діяльності, по відношенню до якої визначається витривалість, але одним із обов’язкових параметрів є час, у межах якого здійснюється діяльність. При цьому в одному випадку враховується час, протягом якого вдається здійснити її без зниження заданого рівня ефективності (оцінка здійснюється за якісними і кількісними критеріями), а в іншому — максимально можливий час виконання роботи “до відмови”.

У практиці фізичного виховання інтегральними зовнішніми показниками витривалості найчастіше є:

- мінімальний час подолання заданої достатньо довгої дистанції (напр., 1-2 км.), або відстань, яку вдається подолати за визначений час (напр., у 12-хвилинному “тесті Купера”);

- сумарне число повторень (або сумарне число рухів) у серійно повторюваних вправах ациклічного і комбінованого характеру у визначений час (напр., за 20-30 хв. При “максимальному тесті” в рамках “колового тренування”);

- ступінь збереження і різноманітності рухової активності протягом обумовленого часу (з урахуванням кількості ефективних і атакуючих оборонних дій у двобої);

- стабільність технічно правильного виконання дії (відсутність або мінімальне число порушень техніки в конкретних умовах, напр., багаторазове повторення підйому махом вперед з упору на руках).

Питома вага анаеробних та аеробних процесів у енергозабезпеченні максимального навантаження різної тривалості.

Велике значення у досягненні високих показників витривалості мають фактори енергозабезпечення м’язової діяльності.

Вирішальним чинником прояву високого рівня витривалості у тривалій роботі є ефективність функціонування системи постачання кисню до організму (аеробне енергоджерело). Характерними показниками ефективності роботи системи постачання кисню є її потужність, ємність, рухливість та економічність. Узагальненим показником потужності аеробного енергоджерела є рівень максимального поглинання кисню (МПК). Так, нетреновані люди здатні виконувати роботу на рівні 70 % від МПК до 30 хв. А добре треновані спортсмени, що спеціалізуються з бігу на довгі дистанції — понад дві години.

Витривалість як фізичну якість поділяють на загальну і спеціальну.

Загальна витривалість — це сукупність функціональних можливостей організму, що обумовлюють здатність людини тривалий час виконувати будь-яку роботу без зниження її ефективності. Якщо учень здатний проявити витривалість в одному виді діяльності, то з певним успіхом зможе продемонструвати її в деяких інших видах діяльності (чим більша схожість між видами діяльності, тим більший прояв витривалості). Так, наприклад, якщо учень витривалий в бігу, то такі ж здібності він проявить і в бізі на лижах, їзді на велосипеді, плаванні, звичайно при умові володіння цими способами пересування.

Покращення рівня розвитку загальної витривалості служить передумовою ефективного розвитку різних видів специфічної витривалості, таких як:

- швидкісна витривалість (здатність людини якомога довше виконувати м’язову роботу з біляграничною та граничною для себе інтенсивністю). Перенос швидкісної витривалості значно менший, ніж загальної. Він проявляється переважно у вправах, що подібні за структурою роботи нервово-м’язового апарату;

- силова витривалість (здатність людини якомога продуктивніше для конкретних умов спортивної або іншої рухової діяльності, долати помірний зовнішній опір;

- координаційно-рухова витривалість — це витривалість, яка проявляється в руховій діяльності з підвищеними вимогами до координаційних здібностей. Така витривалість демонструється, напр., гімнастами, гравцями в спортивних іграх, цирковими жонглерами і т.п.

Для розвитку загальної витривалості можуть бути застосовані найрізноманітніші фізичні вправи та їх комплекси, що відповідають ряду вимог:

- відносно проста техніка виконання;

- активне функціонування переважної більшості скелетних м’язів;

- підвищена активність функціональних систем, що лімітують прояв витривалості;

- можливість дозування та регулювання тренувального навантаження;

- можливість тривалого виконання (від кількох хвилин до кількох годин).

Переліченим вимогам найбільшою мірою відповідають циклічні вправи: ходьба, біг, плавання, біг на лижах тощо.

Для розвитку швидкісної витривалості доцільно застосовувати як циклічні, так і спортивні та спеціально підібрані ігри.

Для розвитку силової витривалості застосовуються циклічні вправи в ускладнених умовах (біг вгору, плавання проти течії або на амортизаторі тощо) та ациклічні вправи з додатковими обтяженнями.

З ациклічних рухів складають комплекси вправ, які найбільш доцільно виконувати методом колового тренування.

При вихованні будь-якого виду витривалості фізичні навантаження слід ретельно і чітко дозувати, регулюючи їх інтенсивність, тривалість, кількість повторень, характер і тривалість відпочинку.

Так, у процесі розвитку загальної витривалості необхідно забезпечити тренувальні впливи на фактори, що лімітують її прояв. Це вимагає послідовного вирішення ряду завдань:

- розвиток потужності функціональних систем аеробного енергозабезпечення (узагальненим показником є максимальне поглинання кисню (МПК));

- розвиток ємності аеробного джерела енергозабезпечення (характеризується здатністю людини якомога довше виконувати певну роботу на максимальному для цієї роботи рівні поглинання кисню);

- вдосконалення рухливості функціональних систем аеробного енергозабезпечення (характеризується зменшенням часу на розгортання роботи систем аеробного енергозабезпечення до максимальної їх потужності);

- покращення функціональної та технічної економічності (характеризується зменшенням витрат енергії на одиницю стандартної роботи);

- підвищення потужності і ємності буферних систем організму та його реалізаційних можливостей (характеризується здатністю людини переносити більші негативні зміни у внутрішньому середовищі організму – зростання температури тіла, накопичення молочної кислоти, тяжість або навіть біль в окремих ланках тіла тощо).

Параметри тренувальних навантажень при розвитку загальної витривалості (узагальнені літературні дані):

Таблиця

Примітка:

МПК – максимальне поглинання кисню; АП – аеробний поріг; АнП – анаеробний поріг.

Найбільш ефективно вказані задачі можуть бути вирішені методами строго регламентованої та змагальної вправи.

Співвідношення тривалості тренувальних завдань з швидкісної силової витривалості і при виконанні ізометричних вправ подані в таблицях №№ 24-26.

До основних факторів, що лімітують прояв швидкісної витривалості, належать:

1. Функціональні можливості анаеробних енергоджерел та буферних систем організму.

2. Рівень технічної підготовленості.

3. Здатність протистояти негативним змінам у внутрішньому середовищі організму (накопичення лактату тощо) шляхом максимальної концентрації вольових зусиль.

Параметри тренувальних навантажень при розвитку швидкісної витривалості

(узагальнені літературні дані )

Таблиця

Для розвитку швидкісної витривалості застосовують переважно методи комбінованої вправи та метод загальної вправи.

Прояв силової витривалості лімітується функціональними можливостямисистем енергозабезпечення та буферних систем організму; рівнем внутрішньом’язової та міжм’язової координації; здатністю до концентрації вольових зусиль. Одним із найпоширеніших методів розвитку силової витривалості є метод колового тренування.

Параметри тренувальних навантажень при розвитку силової витривалості

Таблиця

Параметри тренувальних навантажень при виконанні ізометричних вправ (узагальнені літературні дані)

Таблиця

Самостійні заняття з розвитку витривалості пов’язані з виконанням великих обсягів роботи в широкому діапазоні її інтенсивності. У зв’язку з цим частіше всього зустрічаються травми ніг та порушення у роботі серцево-судинної системи (ССС). Причинами переважної більшості з них є організаційні недоліки та методичні помилки.

До організаційних недоліків можна віднести:

- несприятливі санітарно-гігієнічні та погодні умови (значна загазованість та надмірна вологість повітря);

- надто низька або висока температура навколишнього середовища;

- надто тверді покриття, на яких виконуються вправи тощо;

- неякісна екіпіровка;

- порушення правил безпеки та дисципліни на заняттях.

Методичні помилки:

- відсутність ретельної розминки;

- недостатня увага до зміцнення опорно-рухового апарату;

- одноманітність засобів та методів розвитку витривалості;

- форсування тренувальних навантажень;

- проведення тренувань у стані недуги (нежить, ангіна, грип тощо).

Для визначення рівня розвитку загальної витривалості використовують тести і контрольні завдання.

1. Тривалий біг зі стандартною швидкістю.

Опис проведення тестування. Спочатку проводиться тестування максимальної швидкості бігу на 30 м. Наприклад, двоє учнів пробігли 30м на швидкість з однаковою швидкістю (3.5с). Їх максимальна швидкість становить (30м:3.5с) 8,57м/с. Потім для них встановлюється стандартна швидкість бігу (50% від 8,57м/с). Фіксується час від початку бігу до моменту, коли один з учнів буде нездатним підтримувати необхідну швидкість. Той учень, який зможе довший час пересуватися з заданою швидкістю, і проявить вищий рівень розвитку загальної витривалості.

2. Державний тест на витривалість: біг 600 м., 1000 м., 1500 м., 2000 м., 3000 м.

3. 12-хвилинний тест К. Купера (хто подолає більшу відстань за встановлений час, той і проявить вищий рівень загальної витривалості).

Державні тести і нормативи оцінки витривалості учнів 6-17 років

Таблиця

Література:

1. Верхошанский Ю.В. Основы специальной физической подготовки спотрсменов.— М.: ФиС, 1988.— 331 с.

2. Голобородько В.А. Педагогический подход к оценке //Физическая культура в школе.— 1978.— № 12.— С. 21.

3. Иванов Н.Д. Обучение метанию малого мяча в VI классе //Физическая культура в школе.— 1985.— № 7.— С. 20-23.

4. Линець М.М. Основи методики розвитку рухових якостей.— Львів: Штабар, 1997.— 207 с.

5. Линець М.М., Андрієнко Г.М. Витривалість, здоров’я, працездатність.— Львів, 1993.— 131 с.

6. Матвеев Л.П. Теория и методика физической культуры: Учебн. для институтов физ. культуры — М.: ФиС, 1991.— 543 с.

7. Мейксон Г.Б., Шаулин Е.Б. Самостоятельные занятия учащихся по физической культуре.— М., 1986.

8. Новосельский В.Ф. Методика урока физической культуры в старших класах: Учебное пособие.— К.: Рад. школа, 1989.—128 с.

9. Определение физической подготовленности школьников /Под. ред. Б.В.Сермеева.— М.: Педагогика, 1973.— 104 с.

10. Петров В.А. Примерные обучающие программы // Физическая культура в школе.— 1983.— № 10.— С. 28-29.

11. Петров В.А. Примерные обучающие программы //Физическая культура в школе.— 1983.— № 10.— С. 28-29.

12. Тер-Ованесян А.А., Тер-Ованесян И.А. Обучение в спорте.— М.: ФиС, 1993.— С. 181.

13. Филин В.П. Воспитание физических качеств у юных спортсменов.— М.: ФиС, 1974.— 232 с.

14. Шитикова Г.Ф. Оценка навыков и умений у младших школьников //Физическая культура в школе.— 1977.— № 3.— С. 14-18.

15. Шиян Б.М. Методика фізичного виховання школярів.— Львів: ЛОНМІО, 1996.— 232 с.

16. Шиян Б.М., Папуша В.Г. Теорія фізичного виховання.— Тернопіль: Збруч, 2000.— 183 с.

17. Шлемин А.М. Один из эффективных методов // Физическая культура в школе.— 1981.— № 11.— С. 27-29.

Ваше имя:
Сообщение:
Код: