Реферат Совість і сором як контрольно-імперативні механізми моральної свідомості особистості

Совість - внутрішній сторож

Совість — особливий морально-психологічний механізм, що діє зсередини нашої власної душі, причепливо перевіряючи, чи виконується обов'язок. Головна функція совісті - самоконтроль. Совість нагадує людині про її моральні обов'язки, про відпові­дальність, яку вона несе перед іншими і перед самою собою. Со­вісна людина — це людина з гострим почуттям морального обо­в'язку, що пред'являє до себе високі моральні вимоги. Совісний ніколи не ставиться до себе поблажливо, запитує із самого себе зі всією строгістю, не шукаючи виправдань. Тихий, але наполегли­вий голос совісті - наймогутніше знаряддя моральності, він зву­чить у людині тоді, коли ніякого зовнішнього контролю немає, і суб'єкт, наданий самому собі, здавалося б, міг діяти без усяких обмежень. Однак обмежником безкрайньої свободи виступає саме совість, яка є застереженням і докором з боку власного "я". Совість тривожить особистість, не дає їй морально заснути, зму­шує її коректувати свої вчинки відповідно до цінностей і вста­новлень, які існують у суспільстві.

Безсовісною називають людину, в якої відсутня совість як могутній внутрішній контролер. Така людина, по суті, аморальна, тому ще нею не засвоєні, не прийняті душею найважливіші моральні орієнтири. Безсовісного стримує тільки зовнішній контроль, його потрібно стримувати, щоб він не наносив шкоди оточуючим. Як тільки істота безсовісна одержує свободу, вона відразу виявляє свого крайню шкідливість: бреше, краде, знущається з інших. Цікаво те, що психологи звернули увагу на такий факт: у сім'ях, де існує жорсткий зовнішній контроль і жорстокі покарання, є більше шансів виростити безсовісну людину, яка не розуміє нічого, крім батога. Вона буде йти до своєї мети, прагнучи уникати зовнішнього покарання й анітрохи не звертаючи уваги на страждання оточуючих. Люди, які виростають в атмосфері уваги і ласки, глибоко засвоюють моральні норми й ідеали, вони співчувають оточуючим, сприймають їх страждання як свої і прагнуть не робити зла.

Совість - феномен емоційний, вона виявляє себе через глибокі негативні переживання, самодокори, через тривожність і закло­потаність людини моральністю і гуманністю своєї поведінки. Про неї говорять «муки совісті», «каяття совісті». Будучи за своєю природою емоційною, совість виступає в яко­мусь розумінні як надрозумна. Звичайно, совість включається тільки тоді, коли людина знає моральні норми. Якщо вона не знає їх і «морально безневинна», то і совість у ній не може заговорити. Щоб переживати з приводу власного відступу від цінностей, потрібно їх знати і приймати душею. У цьому ро­зумінні совість пов'язана з розумом. Однак розум — великий хит­рун стосовно того, як знайти виправдання для нашої немораль­ної поведінки. Коли людина відступає від велінь моралі, вона звичайно говорить собі: «я не міг», «я не встигав», «мої старан­ня все рівно не дали би результату», тобто шукає раціональні практичні аргументи, які обґрунтовують власну недосконалість Ось тут і набирає сили надрозумна природа совісті. Совість ігно­рує раціональні аргументи, багатослівні міркування і неправдиві докази. Вона приходить до людини почуттям, яке без слів говорить: «Ти брешеш собі, ти міг повестися по-іншому». Совість дорікає мовчки, але невідступно. Вона змушує людей говорити самим собі правду і, зрештою, починати реальні зусилля для виправлення ситуації, якщо це, звичайно, можливо.

Совість - це внутрішній самозвіт за виконання певних мораль­них обов'язків, які далеко не завжди збігаються з обов'язками абстрактного морального суб'єкта і можуть значно від них ухи­лятися. Людина може вважати своїм обов'язком здійснення кров­ної помсти і мучитися докорами совісті за те, що не змогла її здійснити. Або хтось зобов'язаний доповідати начальству про благонадійність оточуючих, і його мучить совість, що він пожалів свого сусіда і приховав від влади його критичні розмови. У подіб­них випадках завжди постають питання: чи є справжнім те доб­ро, яке ми усвідомлюємо? Чи тим ідеалам ми служимо? Виникає проблема ієрархії цінностей, рефлексії з приводу самих устано­вок нашої совісті. І тут совість неминуче знову повертається до розуму, без якого людина не може зробити правильний вибір у складній ситуації.

Філософи, зайняті етичними проблемами, нерідко звертають­ся до питання: чи. можлива чиста совість? На цю тему існують два протилежних погляди. Один погляд, який висловлює, зокре­ма, видатний етик XX ст. Альберт Швейцер, полягає в тому, що чиста совість як така неможлива. Це все одно, що круглий квад­рат. Якщо совість — отже, неодмінно хвора.

У подібному випадку наводиться той аргумент, що людина совісна мірою свого самовдосконалення, пред'являє до себе усе більш високі вимоги. Вона стає суперчуттєвою до найменшого свого відступу від моральних зразків і починає переживати такі тонкості, яких звичайний індивід і зовсім не помітить. Вона увесь час страждає від своєї недосконалості, її совість, як відкрита рана. Той, хто говорить, що його совість чиста, просто не має совісті, тому що совість саме і є інструментом, який вказує на відхилен­ня від обов'язку. Адже ми не ангели! Ми постійно грішимо, по­тураємо своїм слабостям, і, виходить, чиста совість - не більше ніж ілюзія чи самообман.

Інший погляд полягає в тому, що визнавати свою совість чис­тою можливо і потрібно. Чиста совість - це свідомість того, що ти загалом справляєшся зі своїми моральними обов'язками, що за тобою немає істотних порушень обов'язку і великих відступів від моральних орієнтирів. Навіщо треба мучитися, якщо ти, дійсно, виконуєш те, що потрібно, і робиш це чесно й охоче? Відчуття чистої совісті дає людині спокій, здатність оптимістично і бадьоро дивитися в майбутнє. Якщо в морального індивіда виникнуть реальні підстави для сумнівів у правильності того чи іншого свого вчинку, індикатор-совість моментально запрацює. Це відбудеться навіть раніше, ніж виникне рефлексія, ніж з'явиться думка - «щось не так». Але там, де таких реальних підстав немає, винаходити собі муки і посипати голову попелом зовсім непотрібно. Совісність не повинна ставати хворобою, мазохістською пристрастю, самознищенням. У цьому випадку людина може так захопитися муками совісті, що забуде про реальне життя, яке продовжується. Чиста совість - нормальний стан людини, яка виконує моральний обов'язок нагорода за моральні зусилля.

Цікаве розуміння совісті подане в роботах психоаналітика Е.Фромма. Він вважає, що совість буває двох видів — авторитар­на і гуманістична. Авторитарна совість виражає нашу підпоряд­кованість зовнішньому авторитету. При авторитарній совісті ми некритично засвоюємо веління деякої зовнішньої сили, релігійної чи соціальної, і виконуємо її волю, тому що боїмося. Підкоряю­чись авторитарній совісті зі страху покарання людина виконує веління, які далекі від її власних інтересів. Влада переслідує свої корисливі цілі й використовує індивідів лише як засіб, приму­шуючи їх до підпорядкування за допомогою формування ме­ханізмів авторитарної совісті. Якщо людина відступає від велінь влади, вона почуває себе винуватою перед нею і страждає, боя­чись наступного покарання. Але як тільки люди розуміють, що влада втратила силу і нічим не може їм зашкодити, вони негайно втрачають свою авторитарну совість і більше не підкоряються тому, перед чим ще вчора боялися і схилялися.

Гуманістична совість - це голос самої людини, кращого начала в ній, здатної на саморозвиток. Гуманістична совість не дає людям бути рабами, безмовно підкорятися чужим інтересам, витрачати даремно життя. Вона закликає до самореалізації, до втілення в життя кращих своїх сил і можливостей. Совість - це заклик. Совість – те саме, що істина. Вона змушує людину згадати про свій кінець, смертність і зринути зі знеособленого повсякденного світу, обернувшись до питання про буття і до теми власної неповторної індивідуальності. Заклик совісті приходить у мовчанні.

Завершуючи розмову про совість, можна сказати, що вона зав­жди виступає як особлива уважність, як обережне уповільнення розгляду морального.

Сором як страх осуду

Совість наполегливо нагадує людині про її відповідальність перед собою і перед іншими за виконання моральних обов'язків, говорить про необхідність відповідності їм. Двома найважливі­шими високоемоційними формами переживання моральної відпо­відальності, а також своєї невідповідності велінням обов'язку є сором і провина.

Багато авторів розглядають сором як страх перед осудженням ззовні. Сором виступає як переживання своєї невідповідності моральним вимогам перед обличчям інших. Інші люди, з яки­ми нас поєднують загальні уявлення про добро і зло, про належ­не і неналежне, можуть засуджувати й осміювати нас, якщо ми поводимо себе невідповідно до прийнятих моральних норм і зразків. Коли людина боїться, зраджує або виявляє непотрібну агресію, вона зустрічає несхвалення, презирство або глузування оточуючих і соромиться власних учинків, сердиться на саму себе. За висловом К.Маркса, сором - це гнів, повернений усередину.

У соромі ми безпосередньо розуміємо, як глибоко пов'язані з оточуючими, як важко нам почувати себе хоча б тимчасово невизнаними. І якщо «на людях смерть чорна», то сором на людях жахливий. Коли людині соромно перед людь­ми за себе чи за своїх близьких, її не рятує від страждань ні багатство, ні високе становище. Упасти в чиїхось очах - це значить утратити висоту, цінність, скотитися на нижчий рівень, де місце тільки негідним. Ось чому люди бояться сорому, ганьби, побоюються виявитися невідповідними деякому комп­лексу вимог, пропонованих співтовариством і оточуючими. Со­ром підсилює самокритику і тимчасово викликає почуття без­силля.

У соромі домінують інші, навіть якщо в момент здійснення небажаного вчинку людина одна і ніхто безпосередньо за нею не спостерігає. Їй може бути соромно перед собою, а це почуття - не що інше, як спроектований усередину нашої душі погляд інших. Інші спостерігають за нами з глибини нашого «я», судять нас нашим власним внутрішнім голосом, пред'являють моральний еталон, владно вказують на нього.

Коли людина соромиться, інший з'являється перед нею як істота більш висока — могутня, здорова і здібна. Він може знева­жити того, хто соромиться, і залишити його на самоті. Людина, яка соромиться, почуває себе об'єктом оцінки, її власні суб'єктивні сили і потенції сковані соромом, паралізовані. Ж.-П. Сартр по­в'язує феномен сорому із самою нашою об'єктністю, яка виникає під поглядом іншого, зверненим до нас ззовні. Саме під цим по­глядом ми розгублюємося і червоніємо: ми не знаємо, що робить з нас погляд іншого, яким він нас бачить. А якщо цей погляд із глузуванням, то він безпосередньо приписує нам приниженість і недосконалість.

Особливо соромляться чужих, старших і вищестоячих. Це відбувається, напевно, тому, що всі три названі категорії людей, по-перше, виявляються високо значущими, а по-друге, між мною і ними існує дистанція, яку я не можу перебороти з власної волі. При такій дистанції неможлива ідентифікація: чужі, старші і вищестоячі не можуть подивитися на мене ніби зсередини мого «я», зрозуміти мене і простити. Вони цілком зовнішні, вони су­дять за всією строгістю моральних норм, не відступаючи від них. Вони бачать мене ззовні — як закінчену річ, яка вже не змінить­ся, не покращиться, і змушують мене костеніти в моєму соромі, у свідомості моєї недосконалості.

У той самий час близькі люди, ровесники і ті, хто рівний за соціальним статусом, набагато більше здатні зважити на наше становище, побачити ситуацію зсередини, поспівчувати, можли­во, навіть знайти виправдання помилкам і похибкам. Вони не так сильно об'єктивують нас, не так суворо і нещадно докоря­ють, тому і соромитися їх доводиться менше. Але, звичайно, якщо вони багато значать для нас, то і тут ми відчуваємо сором - гнів на себе за те, що впали в очах настільки дорогих людей.

Цікаво те, що сором людина може відчувати не тільки від докорів, але і від надлишкових похвал, від дифірамбів, які, зда­валося б, повинні тільки радувати. Зрозуміло, це відбувається лише з дуже совісними людьми, які відчувають незручність, ду­маючи, що насправді в них немає тих достоїнств, які їм припису­ють, їм соромно і за тих, хто надто щедро хвалить, і за себе, оскільки вони змушені слухати завищену оцінку. Втім, людині самозакоханій такий вид сорому не загрожує.

Пробудження в людей почуття сорому завжди було формою суспільного впливу. Культурологи відзначають, що більшість відомих культур можна розділити на два види, культури прови­ни і культури сорому. До культур провини звичайно відносять західне суспільство, де акцент морального контролю перенесе­ний усередину людської сутності, а до культур сорому - східне суспільство, особливо давньосхідні цивілізації, наприклад, ки­тайську. Там публічна ганьба була провідною моральною фор­мою регуляції поведінки. Однак не варто недооцінювати різні форми викликання сорому й у європейському суспільстві. Гань­ба і тут завжди була страшним покаранням, нітрохи не меншим, ніж фізичний біль. Іноді люди сприймали знеславлення як кару гіршу, ніж смерть, і воліли скоріше погодитися на страту, ніж пожертвувати добрим ім'ям і піддатися публічному презирству. Офіційна влада завжди застосовувала сполучення тілесних покарань і ганьби. Так, якщо людину шмагали, то після здійснен­ня екзекуції її прив'язували до ганебного стовпа, щоб усякий, хто проходив повз, міг засуджувати її, насміхатися і знущатися з неї. Словосполучення «ганебний стовп» стало символічним, що означало вищу міру відчуття презирства від оточуючих і власного сорому.

Утім, завжди існувало чимало тих, хто відчував почуття сорому дуже рідко або зовсім його не відчував. Про таких людей говорять як про безсоромних. Вони, як правило, переслідують свої прагматичні цілі й задовольняють свої різноманітні бажання незважаючи на оточуючих, їхню думку і обурення: «Сором дим, очі не виїсть». Такі люди, як правило, не тільки безсоромні але і безсовісні, тобто аморальні. Вони бояться тільки власного дискомфорту.

Варто відзначити, що зовнішня безсоромність не завжди є свідченням загальної аморальності особистості. Часом людина не соромиться усього світу, але соромиться своїх, тих, хто значу­щий для неї. Коло дорогих і важливих для неї людей дуже вузьке, вона схиляється перед думкою тих, кого поважає, їхнє слово є для неї і похвалою, і вироком, а стосовно інших вона відчуває просту байдужість, і їхні докори не зачіпають її душі. В яких ситуаціях людина починав соромитися?

1. Людина соромиться, коли переживає й усвідомлює свою невідповідність пануючим у суспільстві нормам і цінностям. Коло Цих норм і цінностей виходить далеко за межі власне моральних відносин.

Типовою ситуацією сорому в цьому розумінні є переживання своєї бідності, убогості, неграмотності перед багатством, заможністю і високою освітою. Зарозумілість на одному ступені соціальної ієрархії обертається соромом на іншо­му.У той самий час, якщо людина не приймає цінність багатства або соціального статусу як аксіому, вона не стане соромитися власного становища. «Хто чесної бідності своєї боїться . той най-жалюгідніший з людей, боягузливий раб», - писав Роберт Берн.

2. Людина соромиться не тільки тоді, коли вона не відповідає усталеним цінностям, але й коли вона не в змозі відтворити на­лежним чином наявні в суспільстві стандарти. У колишніх куль­турах, а також почасти і в нинішній, треба строго дотримуватися звичаю, а інакше оточуючі тебе не зрозуміють. У наші дні, коли звичаї послабшали, а відносини між людьми У великих містах стали набагато більш анонімними й вільними, загальноприйняті стандарти диктує мода. Якщо модно носити широкі штани, то усі носять широкі, і людина у вузьких немод­них штанях буде відчувати на вулиці незручність і сором, тому що перехожі оглядаються на неї, і не сприймають як «свою». І звичай, і мода диктують нам, що соромно бути не як усі, білою вороною. Соромно виділятися, випадати, не вписуватися. У вітчизняної молоді в 60-ті роки XX ст. вважалося соромітним не знати Хемінгуея, а в 70-ті - Маркеса. Тепер же соромно нічо­го не розуміти в Інтернеті й не знати, з якого боку підійти до комп'ютера.

3. Людина соромиться своєї невідповідності власне мораль­ним орієнтирам, які сповідуються в певній культурі. Це насам­перед сором за свої засуджувані вади, такі як пияцтво, похіть, невтримна агресивність, схильність до неправди. Людина, у житті якої вади є постійною складовою, потурає їм, тому що немає сили відмовитися від них, а потім соромиться власної поведінки.

Західна культура виросла на уявленнях, відповідно до яких соромно оголюватися, демонструвати свою тілесність, виявляти фізичні бажання, особливо пов'язані зі статтю. Сексуальність протягом цілих сторіч була під моральною забороною. Не гріховні задоволення, а тільки продовження роду повинно бути причи­ною для єднання. Усе, що стосується фізичної близькості, було оточене щільним ореолом сорому.

Зиґмунд Фрейд, створюючи свою концепцію психоаналізу, показав, що заборонні, соромітні, не визнані суспільством ба­жання і потяги витісняються в людини в сферу несвідомого, кот­ру він називав «воно». Свідомість просто не витримує їх, відки­дає. Зіткнення між бажаним і забороненим заганяє соромітне в підпілля свідомості, але заборонні пристрасті продовжують жити там, ніколи не вмираючи і не втрачаючи своєї енергії. Саме вони і знаходять прояв у невротичних симптомах, нав'язливих діях, паралічах, з якими Фрейду доводилося мати справу як лікарю. Фрейд доказав, що тільки усвідомлення соромітного бажання виліковує пацієнта від різних розладів. Щоб повернути собі по­вноту буття, потрібно психологічно пройти через усвідомлений сором. Фрейд вважав, що джерелом багатьох неврозів є жорстка заборона суспільства на прояв сексуальності, ототожнення її із соромітним.

4. Людина відчуває сором, коли її внутрішній світ розкри­вається перед іншими, а вона не готова до цього і не бажає цього. Вона почуває себе в такому випадку душевно голою, незахищеною, вразливою і соромиться своєї відкритості й незахищеності. Так буває, коли читають вголос особистий лист чи інтимний щоденник. Сором - це не тільки острах осуду і глузування, це ще і душевний механізм, який захищає інтимність і встановлює стіну між мною і чужими, яким зовсім не треба знати, який я всередині. Утрата сорому означає втрату інтим­ності - особливої дорогоцінної риси особистого спілкування.

5. Людина може відчувати сором не за себе (свою невідпо­відність соціальним нормам і цінностям), а за іншого, коли чи­ясь поведінка на наших очах йде врозріз з прийнятими стандар­тами і викликає жалість чи глузування. В усіх подібних випад­ках ми вільно чи мимоволі ідентифікуємо себе з тим, хто поми­лився, переживаємо його становище як своє власне і соромимося так, ніби в незручне становище потрапили ми самі. Ідентифі­кація при цьому припускає деяку спільність «ми», але не зале­жить від ступеня реальної близькості до людини: можна сороми­тися не тільки за сина чи товариша, але і за вчителя, і за керів­ника держави, якщо їхні вчинки і дії належать до розряду соро­мітних.

6. Людина може випробувати помилковий сором. Він пов'яза­ний насамперед з тим, що ми можемо почувати свою не­відповідність найрізноманітнішим вимогам, у тому числі й вимо­гам свідомо аморальним. Так, наприклад, у підліткових колек­тивах нерідко процвітає культ сили, жорстокості, показного цинізму, і той, хто не в змозі вдарити іншого, познущатися над ним чи обдурити його, сам піддається знущанню й осміянню. Він відчуває в цьому випадку помилковий сором - сором за свою м"якість і відсутність агресії, тобто цінності перевертаються. Інший варіант помилкового сорому - сором виявити назовні прекрасні за своєю суттю емоції. Наприклад, любов. Як правило, проявів любові соромляться зовсім не тому, що вона як пережи­вання і стосунки соромна сама по собі (наприклад, як соромна брехливість). Форму сорому приймає тут страх бути знехтува­ним.

Узагалі, відносини між соромом і страхом дуже суперечливі. Так, сором - це своєрідний, інколи сильний страх перед оцінкою зовнішнього спостерігача. Але страх за своє життя, який люди відчувають при реальній фізичній небезпеці, може зовсім витіс­няти і виганяти сором. Коли людині дуже страшно, вона не соро­миться. Сором приходить потім, при згадці про те, що трапило­ся, коли реальна загроза залишилася в минулому. Усе питання в тому, що перемагає в конкретній ситуації: острах смерті чи жах перед нехтуванням з боку інших.

Останній момент, який треба відзначити, говорячи про сором, Це психологічний захист, який люди застосовують, щоб врятува­ти себе від руйнівної дії сорому. Сильний сором неможливо пере­жити.

Так, індивід може відкидати сором. Психоаналітик Е.Еріксон описує ситуацію, при якій убивця, якого мали повісити на очах у громади, замість того щоб соромитися, почав сварити тих, хто спостерігав за стратою, закінчуючи кожну тираду фразою: «Бог проклинає ваші очі». Він переносив сором із себе на інших - на глядачів страти.

Людина, яка пройшла через осоромлення і продовжує жити, може придушити в собі пережитий сором і просто забути неприє­мну ситуацію, це теж психологічний захист.

Ще один вид психологічного захисту - самоствердження в тій сфері, де людина не вправилася і втратила себе, або в іншій, яка виявилася доступною для самоствердження, Так, невдалий ак­тор, бажаючи позбутися від ганьби своїх провалів, може зайнятися бізнесом і успішно стверджувати себе в наживанні грошей. Звичайно, це приклад не зі сфери моралі. Але якщо говорити тільки про моральну сферу, то людина, яка пережила сором із приводу свого боягузтва, може намагатися бути як хороброю, так і намагатися знову заслужити людську повагу іншими достоїнствами: добротою, щедрістю, активним милосердям.

Ваше имя:
Сообщение:
Код: