Антонич Богдан-Ігор
БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ
(1909 —1937)
Шостого липня 1937 рокуБогдана-Ігоря Антонича не стало. Помер поет-філософ на 28 році життя у львівськійлікарні від запалення легенів. Мав на той час добру славу і високий літературнийавторитет. Був автором трьох поетичних книг — «Привітання життя» (1931), «Триперстені» (1934), «Книга Лева» (1936). Підготовлені до друку ще дві збірки «Зеленаєвангелія» і «Ротації» побачили світ посмертно, в 1938 році. Заявив про себе якпоет із оригінальною системою образного мислення, яке запліднювалося і надзвичайноемоційною вразливістю на найтонший порух живої природи, і глибокою мислительськоюпрацею освіченого розуму над вибудовою цілісної концепції людини та світу, і«оживленням» у поетичній уяві атавістичних, підсвідомих стихій людського буття іміфологічно-фольклорних «знаків» повноти зв'язків людини з природою.
Я,сонцеві життя продавши
За сто червінців божевілля,
Захоплений поганинзавжди,
Поет весняного похмілля, —
такий автопортрет створив Богдан-ІгорАнтонич. У його поезіях ми щораз натрапляємо на такіавтохарактеристики-перевтілення:
«Я все —п'яний дітвак із сонцем укишені»;
«Я є рушниця, радістю набита,
якою вистрілю на честьжиття»,
«Я — закоханий в житті поганин»;
«Сестра Антонича —лисиця»;
«Антонич теж звіря сумне і кучеряве»;
«Антонич був хрущем і живколись на вишнях».
Антонич сповідував ідеюнеподільної, гармонійної єдності людини і природи, людини і космосу, прагнувпізнати і відтворити рух незнищенної матерії у безконечній змінності її форм івиявів, жадібно всотував усі барви, тони і звуки довколишнього світу. Але нетільки взаємини людини і природи приваблювали цього творця фольклорних метаморфозта поетичних міфів. Антонич чутливо реагував на соціальну дійсність, нафантастичні, з елементами сюрреалізму образи-символи капіталістичногоміста-спрута. Особливо вражаючі урбаністичні картини з майстерним відтвореннямморально-психологічної атмосфери міської ночі і затхлих закапелків дрібних душпостають у збірці «Ротації».
Понаддвадцять років минуло відтоді, як Дмитро Павличко упорядкував найповніше наРадянській Україні зібрання літературної спадщини Б. І. Антонича і написавгрунтовну вступну статтю до неї — «Пісня про незнищенність матерії» (Радянськийписьменник, 1967). За рік до цього видання Мікулаш Неврлі у Братіславі підготувавдо друку велику книжку його поезій під назвою «Перстені молодості». 1967-го«Зібрані твори» Антонича з'явилися за кордоном, у Канаді, завдяки зусиллямукраїнських літераторів в еміграції Святослава Гординського і Богдана Рубчака. Нез усіма висновками автора статті про життя і творчість Б.-І. Антонича, друга поетаСвятослава Гординського, можна погодитися, як і з включенням до вибраного всіхвіршів збірки релігійної лірики «Велика Гармонія». Сам Антонич цю збірку, якаскладається переважно з важких за формою релігійно-моралізаторських сентенцій, непередав до друку, хоча готував одночасно із книжкою «Привітанняжиття».
Дмитро Павличко не оминає складнихфактів творчої біографії Антонича, зокрема намагається зрозуміти, чому з-під йогопера з'явилося сумнозвісне «Слово про Альказар». І хоча майже в той же час поетнаписав «Слово про чорний полк», в якому різко осуджує італо-фашистськуінтервенцію в Абіссінії, не можна вилучати із творчої біографії Антонича іпроголошення — буквально одним рядком — симпатії до реакційних сил в Іспанії. Цейвірш дає українським буржуазним націоналістам поживу для ідеологічних спекуляцій.Та попри всі намагання підтягти творчість Антонича до своїх політичних орієнтацій,цього досягти нашим супротивникам не вдається. Бо Антонич, як вони самістверджують, не став «правдивим націоналістичнимпоетом».
Розглядаючи творчу біографіюБ.-І. Антонича, ми повинні всебічно охоплювати політичну і літературно-мистецькуатмосферу 30-х років XX століття у Львові. Поет багато спілкувався з художниками,скульпторами, музикантами, шукав разом із членами АНУМ — Асоціації НезалежнихУкраїнських Митців — нових засобів художнього вираження, був уважний доноваторських експериментів у галузі форми кубістів і сюрреалістів. Тому, одержуючиза свою другу книжку поезій «Три перстені» літературну нагороду львівськогоТовариства письменників і журналістів, він у своєму привітанні 31 січня 1935 рокувідмежовується від політично-спекулятивних зазіхань на його свободу самовираженняз боку націоналістично-агресивних кіл. Поет належить правді, якій служили чесно, зпрометеївським подвижництвом Т. Шевченко та І. Франко. З перших кроків до пізнаннятаємниць української літературної мови син священика із роду лемків, який п'ятьроків студіював після закінчення польської гімназії слов'янську філологію уЛьвівському університеті, цікавиться літературою Радянської України. Антоничпереписує у свої блокноти поезії М. Рильського і П. Тичини, приглядається доекспериментів у формі Є. Плужника і М. Бажана, М. Драй-Хмари і М. Семенка, іншихнеокласиків і футуристів, скорботно переживає трагічну загибель на Радянськійземлі своїх близьких знайомих, прогресивних літераторів В. Бобинського і братівКрушельницьких. Він вивчає польську і світову поезію, багато перекладає, роздумуєнад необхідністю гідно, на рівні новочасного мистецького самовираження,прилучитися і органічно злитися з класичною літературою українського народу. Длянього І. Франко — «учитель і поет, виховник, будівничий», який умів «шляхимайбутнього в мету спрямовувати сміло», а Т. Шевченко — «не пишний монумент ізмармуру», а слово, яке тривкіше за бронзу й мідь:
Твоє наймення, мовмолитву,
кладемо на стяг,
бо знаємо, що, мов тавро,
понесемо вжиття
печать Твоїх палючих слів, що
пропекла до дна намдуші.
(«Шевченко»)
Перші поетичніспроби Богдана Антонича не відзначаються досконалістю версифікації. Але молодийпоет, наполегливо шукає індивідуальні ходи до пізнання таїни семантичного «коду»слова та образності. А з якою музичною енергією він творить експресію строф, якавиразна образна структура «Поеми провітрини»!
Богдан-Ігор Антонич — яскрава,оригінальна мистецька постать в українській літературі, поет-новатор, чия творчадоля переконливо засвідчує: великий талант, за словами Дмитра Павличка,«обов'язково пробивається крізь тернові хащі ідейних манівців і хитань на шляхпередових думок свого часу, шлях, поєднуючий серце художника і серце йогонароду».
Він себе називав малим хрущем надереві нашої національної поезії, яке вросло глибоко в шевченківськутрадицію.
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їхоспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
квітчастабатьківщино вишні й соловейка!
Де вечори з Євангелії, де світанки,
де небосонцем привалило білі села,
цвітуть натхненні вишні кучеряво й п'янко,
якза Шевченка, знову поять піснюхмелем.
(«Вишні»)
Жулинський М. Г.
Із книги«Із забуття — в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини)».
(Київ: Дніпро,1990. — С. 386—388).
По деятелю Антонич Богдан-Ігор найдены еще материалы:
Життя та творчість Антонич Богдан-Ігор
Біографія Антонич Богдан-Ігор
(1909 —1937)
Шостого липня 1937 рокуБогдана-Ігоря Антонича не стало. Помер поет-філософ на 28 році життя у львівськійлікарні від запалення легенів. Мав на той час добру славу і високий літературнийавторитет. Був автором трьох поетичних книг — «Привітання життя» (1931), «Триперстені» (1934), «Книга Лева» (1936). Підготовлені до друку ще дві збірки «Зеленаєвангелія» і «Ротації» побачили світ посмертно, в 1938 році. Заявив про себе якпоет із оригінальною системою образного мислення, яке запліднювалося і надзвичайноемоційною вразливістю на найтонший порух живої природи, і глибокою мислительськоюпрацею освіченого розуму над вибудовою цілісної концепції людини та світу, і«оживленням» у поетичній уяві атавістичних, підсвідомих стихій людського буття іміфологічно-фольклорних «знаків» повноти зв'язків людини з природою.
Я,сонцеві життя продавши
За сто червінців божевілля,
Захоплений поганинзавжди,
Поет весняного похмілля, —
такий автопортрет створив Богдан-ІгорАнтонич. У його поезіях ми щораз натрапляємо на такіавтохарактеристики-перевтілення:
«Я все —п'яний дітвак із сонцем укишені»;
«Я є рушниця, радістю набита,
якою вистрілю на честьжиття»,
«Я — закоханий в житті поганин»;
«Сестра Антонича —лисиця»;
«Антонич теж звіря сумне і кучеряве»;
«Антонич був хрущем і живколись на вишнях».
Антонич сповідував ідеюнеподільної, гармонійної єдності людини і природи, людини і космосу, прагнувпізнати і відтворити рух незнищенної матерії у безконечній змінності її форм івиявів, жадібно всотував усі барви, тони і звуки довколишнього світу. Але нетільки взаємини людини і природи приваблювали цього творця фольклорних метаморфозта поетичних міфів. Антонич чутливо реагував на соціальну дійсність, нафантастичні, з елементами сюрреалізму образи-символи капіталістичногоміста-спрута. Особливо вражаючі урбаністичні картини з майстерним відтвореннямморально-психологічної атмосфери міської ночі і затхлих закапелків дрібних душпостають у збірці «Ротації».
Понаддвадцять років минуло відтоді, як Дмитро Павличко упорядкував найповніше наРадянській Україні зібрання літературної спадщини Б. І. Антонича і написавгрунтовну вступну статтю до неї — «Пісня про незнищенність матерії» (Радянськийписьменник, 1967). За рік до цього видання Мікулаш Неврлі у Братіславі підготувавдо друку велику книжку його поезій під назвою «Перстені молодості». 1967-го«Зібрані твори» Антонича з'явилися за кордоном, у Канаді, завдяки зусиллямукраїнських літераторів в еміграції Святослава Гординського і Богдана Рубчака. Нез усіма висновками автора статті про життя і творчість Б.-І. Антонича, друга поетаСвятослава Гординського, можна погодитися, як і з включенням до вибраного всіхвіршів збірки релігійної лірики «Велика Гармонія». Сам Антонич цю збірку, якаскладається переважно з важких за формою релігійно-моралізаторських сентенцій, непередав до друку, хоча готував одночасно із книжкою «Привітанняжиття».
Дмитро Павличко не оминає складнихфактів творчої біографії Антонича, зокрема намагається зрозуміти, чому з-під йогопера з'явилося сумнозвісне «Слово про Альказар». І хоча майже в той же час поетнаписав «Слово про чорний полк», в якому різко осуджує італо-фашистськуінтервенцію в Абіссінії, не можна вилучати із творчої біографії Антонича іпроголошення — буквально одним рядком — симпатії до реакційних сил в Іспанії. Цейвірш дає українським буржуазним націоналістам поживу для ідеологічних спекуляцій.Та попри всі намагання підтягти творчість Антонича до своїх політичних орієнтацій,цього досягти нашим супротивникам не вдається. Бо Антонич, як вони самістверджують, не став «правдивим націоналістичнимпоетом».
Розглядаючи творчу біографіюБ.-І. Антонича, ми повинні всебічно охоплювати політичну і літературно-мистецькуатмосферу 30-х років XX століття у Львові. Поет багато спілкувався з художниками,скульпторами, музикантами, шукав разом із членами АНУМ — Асоціації НезалежнихУкраїнських Митців — нових засобів художнього вираження, був уважний доноваторських експериментів у галузі форми кубістів і сюрреалістів. Тому, одержуючиза свою другу книжку поезій «Три перстені» літературну нагороду львівськогоТовариства письменників і журналістів, він у своєму привітанні 31 січня 1935 рокувідмежовується від політично-спекулятивних зазіхань на його свободу самовираженняз боку націоналістично-агресивних кіл. Поет належить правді, якій служили чесно, зпрометеївським подвижництвом Т. Шевченко та І. Франко. З перших кроків до пізнаннятаємниць української літературної мови син священика із роду лемків, який п'ятьроків студіював після закінчення польської гімназії слов'янську філологію уЛьвівському університеті, цікавиться літературою Радянської України. Антоничпереписує у свої блокноти поезії М. Рильського і П. Тичини, приглядається доекспериментів у формі Є. Плужника і М. Бажана, М. Драй-Хмари і М. Семенка, іншихнеокласиків і футуристів, скорботно переживає трагічну загибель на Радянськійземлі своїх близьких знайомих, прогресивних літераторів В. Бобинського і братівКрушельницьких. Він вивчає польську і світову поезію, багато перекладає, роздумуєнад необхідністю гідно, на рівні новочасного мистецького самовираження,прилучитися і органічно злитися з класичною літературою українського народу. Длянього І. Франко — «учитель і поет, виховник, будівничий», який умів «шляхимайбутнього в мету спрямовувати сміло», а Т. Шевченко — «не пишний монумент ізмармуру», а слово, яке тривкіше за бронзу й мідь:
Твоє наймення, мовмолитву,
кладемо на стяг,
бо знаємо, що, мов тавро,
понесемо вжиття
печать Твоїх палючих слів, що
пропекла до дна намдуші.
(«Шевченко»)
Перші поетичніспроби Богдана Антонича не відзначаються досконалістю версифікації. Але молодийпоет, наполегливо шукає індивідуальні ходи до пізнання таїни семантичного «коду»слова та образності. А з якою музичною енергією він творить експресію строф, якавиразна образна структура «Поеми провітрини»!
Богдан-Ігор Антонич — яскрава,оригінальна мистецька постать в українській літературі, поет-новатор, чия творчадоля переконливо засвідчує: великий талант, за словами Дмитра Павличка,«обов'язково пробивається крізь тернові хащі ідейних манівців і хитань на шляхпередових думок свого часу, шлях, поєднуючий серце художника і серце йогонароду».
Він себе називав малим хрущем надереві нашої національної поезії, яке вросло глибоко в шевченківськутрадицію.
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їхоспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
квітчастабатьківщино вишні й соловейка!
Де вечори з Євангелії, де світанки,
де небосонцем привалило білі села,
цвітуть натхненні вишні кучеряво й п'янко,
якза Шевченка, знову поять піснюхмелем.
(«Вишні»)
Жулинський М. Г.
Із книги«Із забуття — в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини)».
(Київ: Дніпро,1990. — С. 386—388).
По деятелю Антонич Богдан-Ігор найдены еще материалы:
Життя та творчість Антонич Богдан-Ігор
Біографія Антонич Богдан-Ігор
ТОП5 ВУЗОВ
ТОП5 преподавателей
ТОП5 сочинений
ТОП5 биографий