Симоненко Василь

ВАСИЛЬСИМОНЕНКО
(1935—1963)
      Псевдоніми — В.Щербань, С. Василенко, Симон.
      ВасильСимоненко народився в с Біївці Лубенського р-ну на Полтавщині 8 січня 1935 р. Рісбез батька, мати працювала в колгоспі. Протягом 1942—1952 pp. майбутній поетнавчався в школі: 4 класи — у Біївцях (1942—1946), решта — у сусідніх селахЄньківцях (1946—1947) і Тарандинцях (1947—1952). У 1952 р. закінчив із золотоюмедаллю середню школу в Тарандинцях, вступив на факультет журналістики Київськогоуніверситету імені Т. Шевченка. Брав участь у літературній студії імені ВасиляЧумака (СІЧ).
      У 1957— 1960 рр. працював угазеті «Черкаська правда», потім, у 1960—1963 pp.,— у газеті «Молодь Черкащини»,власним кореспондентом «Робітничої газети», а також займався літературноютворчістю.
      1962 р. Василь Симоненко ставчленом СПУ. Він планував вступати до аспірантури Інституту літератури АН УРСР,вийшла єдина його прижиттєва збірка «Тиша ігрім».
      У середині 1962р. поета жорстокопобили працівники міліції залізничної станції ім. Т. Шевченка (м. Сміла). Узв'язку з тим, що влада всіляко боролась з Василем Симоненком, можна зробитивисновок, що це побиття не буловипадковим.
      13-го грудня 1963р. поет померу черкаській лікарні (за офіційною версією, від раку), похований уЧеркасах.
      У 1964р. вийшла посмертна збірка«Земне тяжіння» (книгу було висунуто на здобуття Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шевченка 1965р. (посмертно), але лауреатом того року став М. Бажан). Минуло 15років офіційного забуття поета і у 1981 р. з'явилася книга вибраного «Лебедіматеринства» з передмовою ОлесяГончара.
      Василеві Симоненкові посмертноприсуджено Державну премію України імені Т. Шевченка, у 1995р.
      Навколо причин смерті В. Симоненкаходило чимало чуток. Пізніше В. Онойко згадував, що після звістки про затриманняСимоненка за ним дозволили приїхати тільки після того, як у справу втрутивсясекретар Смілянського міськкому партії. Коли Василь «сів на переднє сидіння поручз шофером, повернувся до нас і закотив рукавасорочки:
      — Ось,подивіться...
      Ми жахнулись: всі руки булив синцях.
      — А на тілі, здається, ніякихслідів. Хоча били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чищо. Обробили професійно. І цілили не по м'якому місцю, а по спині, попереку. [...]Коли везли туди (до камери), погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, наколінах повзатимеш». Проте офіційною версією смерті 28-річного поета так ізалишилось повідомлення про рак.
      Протягомкороткого життя В. Симоненко написав поезії, провідною темою яких є любов дорідної землі, відповідальність за її долю, новели, пробував створити кіносценарійзі студентського життя, став автором численних статей, театральних і літературнихрецензій, створив три казки для дітей і дорослих: «Цар Плаксій і Лоскотон»,«Подорож в країну Навпаки», «Казка про Дурила». У виданих одразу по їх написаннідвох віршованих казках для дітей ідеологічні наглядачі не побачили «крамоли», хочі «Цар Плаксій та Лоскотон», і «Подорож у Країну Навпаки» теж можна розглядати яксвоєрідно адаптовану для дитячого сприйняття варіацію «антидеспотичної»теми.
      Протягом п'ятнадцяти роківзабороняли видання творів В. Симоненка: підготовлене видавництвом «Молодь»«Вибране» поета «розсипали й по-живому шматували». Нарешті з горем таінквізиторським редагуванням 1981 р. вийшли його «Лебеді материнства». ТвориСимоненка не друкувалися, а академік Шамота все одно застерігав: «Чимало в йогодоробку було незрілого, ідейно нечіткого, не раз поет припускався перебільшеногочи спотвореного вияву національних почуттів... Підносити творчість Симоненка яквзірець для літературної молоді, міряти Симоненком інших поетів, видавати його заприклад мужності — це треба рішуче відкинути». Проте не жовч і ненавистьнароджують поета. Поета народжують гнів і любов. Гнів і любов народили ВасиляСимоненка. Великий, праведний гнів проти приниження людини, знищення її людськоїгідності. Тому, можливо, центральною в творчості поета вважається патріотична тема— любові до України, її безталанного народу (і в цьому — пряме продовженняшевченківських традицій), поєднана з ідеєю самоцінності, неповторності людського«я». Сонет «Я» написано 1955р., задовго до відомого однойменного вірша«Я»:
      «Ми — не безліч стандартних «я», Абезліч всесвітів різних».
      Тоді ж, устудентські роки, буквально напередодні офіційного «розвінчання культу особи»,з'явився ще один сонет «Поет» (3.2.1956, опублікований тільки 1988р.), де є й такіпромовисті рядки:
      «Не піддавшись зарібкулегкому, Я не прислужував ніколи інікому».
      А поетичні шедеври «Ти знаєш, щоти людина...», «Де зараз ви, кати мого народу?..», «Україні», «Задивляюсь у твоїзіниці...» (рукописна назва — «Україні»), «О земле з переораним чолом...», «Землерідна! Мозок мій світліє...» — ніби фрагменти однієї виболеноїдуми про долюнароду, синівську відданість йому, готовність до самопожертви задля йоговизволення й розквіту. Не дивно, що саме ці вірші зазнали найбільших цензурних таредакторських втручань (а часом — і авторських пом'якшень). Написані з позиційморального максималізму, твори В. Симоненка не могли бути надруковані навіть уперіод «хрущовської відлиги». Повість «Огуда», відома в різних варіантах (частинаїї публікувалася і як оповідання), художньо підтверджує, що психологічно (як іфізично) В. Симоненко зазнавав пильної уваги охоронців режиму. Після його смертінезавершеним лишився кіносценарій «Бенкетнебіжчиків».
      Проза В. Симоненка, своєріднай багатообіцяюча, є прямою попередницею новелістики Григора Тютюнника, воназаслуговує на почесне місце в контексті розвитку епічного світовідображення свогочасу. У дитячій, на перший погляд, казці «Цар Плаксій та Лоско-тон» розповідаєтьсяпро красиву країну з трагічною назвою «Сльозолий», якою править цар Плаксій, якомурадість приносили тільки людськісльози:
      Хто сміявсь — вони хапали Інагайками шмагали, , ^ Так що в царстві тому скрізь Вистачало плачу й сліз. .^
      Але, як і в будь-якій казці, злий царбоїться за трон і свою владу, тому що відчуває себе безпорадним перед силамидобра. Так і тут, Плаксій боїться і ненавидить Лоскотона за те,що
      Він приходив кожний вечір — Хай чи дощіде, чи сніг — До голодної малечі І усім приносивсміх.
      Довго цар мріяв спіймати й покаратиЛоскотона, аж нарешті підступний капітан Макака схопив захисника знедолених, колитой міцно спав. Лоскотона кидають за грати. Але поки царські підлеглі святкуваливесілля капітана Макаки з дочкою царя, батраки й робітники врятували свогозахисника Лоскотона. З'явившись у царському палаці, Лоскотон залоскочує царя насмерть, виганяє його дочок і синів за межіцарства.
      Так веселий Лоскотон Розваливпоганський трон. Сам же він живе й понині, Дітямносить щирий сміх В розмальованійторбині, •
      В пальцях лагіднихсвоїх.
      Отже, як і будь-яка казка, оповідьзавершується перемогою добра над злом. Але незвичайність цього твору полягає втому, що казка В. Симоненка «Цар Плаксій та Лоскотон» насправді критикуєтоталітарний лад у державі, а значить, зважаючи на час написання твору і нахарактер усієї творчості поета, дає право стверджувати, що красива країна, деллються сльози,— Україна. А оптимістичний фінал казки дає надію, що колись і цякраїна також станещасливою.
      
      ОСНОВНІТВОРИ:
      Казки «Цар Плаксій та Лоскотон»,«Казка про Дурила», «Подорож в Країну Навпаки», збірки поезій «Тиша і гром»,«Земне тяжіння», «Лебеді материнства», збірка оповідань і новел «Вино зтроянд».
      
      ДОДАТКОВАЛІТЕРАТУРА:
      1. Сом М. З матір'ю насамоті.—К., 1990.
      2. Ротач П. Грудочкалюбимої землі. Василь Симоненко і Полтавщина.— Опішнє, 1995.
      3. Яременко В. Крик двадцятоговіку//Дніпро. —1995. — №1.
      4. Історіяукраїнської літератури XX століття: У 2 кн./ За ред. В. Г.Дончика.—К., 1998.


По деятелю Симоненко Василь найдены еще материалы:
Біографія Симоненко Василь
Творчий шлях Симоненко Василь