Тичина Павло

Тичина Павло Григорович
(1891-1967)
поет, громадський та державний діяч
Народився 27(15) січня 1891 р. у селі Піски Козелецького повіту Чернігівськоїгубернії (тепер Бобровицького району Чернігівської області). Походить зістаровинного козацького роду (його пращур, за родинним переказом, був полковникому Богдана Хмельницького). Батько майбутнього поета був сільським дяком — вчителем«школи грамоти». Змалку виявив хист до музики, малювання і віршування. В 1900—1907рр. навчався в Чернігівському духовному училищі (бурсі), в 1907—1913 — вЧернігівській духовній семінарії. Згодом, навчаючись у Київському комерційномуінституті, працював у газеті «Рада». На цей час припало його ознайомлення зновітнім українським мистецтвом, особисте знайомство з найвідомішими йогопредставниками. В 1913—1914 рр. — у редакції ліберального україномовного журналу«Світло», а після його закриття — в Чернігівському статистичному бюро. У 1916—1917рр. — помічник хормейстера в українському театрі М.К.Садовського. 1920 рокуподорожував із капелою К.Стеценка «Думка» Правобережною Україною від Києва доОдеси. Того ж року організував хор (з 1921 р. — Капела-студія імені М.Леонтовича),з яким виступав до 1923 року. З 1923 по 1934 рік — співредактор журналу «Червонийшлях» (Харків). Входить до заснованої 1923 р. Спілки пролетарських письменниківУкраїни «Гарт». 1926 року взяв активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (ВільноїАкадемії пролетарської літератури) з М.Г.Хвильовим на чолі, куди увійшли й колишнічлени «Гарту». З 1929 р. — дійсний член Академії наук Української РСР, у 1936—1939рр. і в 1940—1943 рр. очолює Інститут літератури АН УРСР. З 1947 р. —член-кореспондент Болгарської АН, доктор філології. 1943—1948 рр. — міністр освітиУРСР. З 1953 по 1959 рік — голова Верховної Ради УРСР, заступник голови РадиНаціональностей ВР УРСР, член багатьох товариств, комітетів, президій, кавалерорденів і медалей. Лауреат Державної премії СРСР (1941), Державної премії УРСРімені Т.Г.Шевченка (1962). 1967 року отримав звання Герой Соціалістичної Праці.Помер 16 вересня 1967 року в Києві.
Багаторічна експлуатація імені йавторитету митця тоталітарною системою стала причиною його глибокого внутрішньогоконфлікту із самим собою, призвела до падіння його реноме як поета в очахспіввітчизників і світової громадськості. У сучасників виявилося неоднозначнеставлення до його творчості, небажання вникати в її приховані підтексти і мотиви.П.Г.Тичина гостро відчував трагізм свого становища в ролі гвинтика тоталітарноїідеологічної машини (що засвідчено, зокрема, його власними оцінками, аналізом йоготворчості, характером стосунків з іншим видатним українським поетом — ЄвгеномМаланюком). П.Г.Тичина починав як поет у 1906—1910 рр. з наївного наслідуваннянародних пісень та творів Т.Г.Шевченка. Перші друковані твори молодого поетаз’явилися 1912 р. Подією величезної ваги в новочасній українській літературі ставвихід у світ першої збірки віршів «Сонячні кларнети» (1918), пройнятої сонячноювірою в життя, людину, в рідний знедолений народ. Ця книга одразу поставила27-літнього поета поруч із першорядними митцями новочасного українськоговідродження. За визначенням Г.Грабовича (США), рання символістська система Тичинипобудована на злитті традиційного, народного й неповторного, індивідуального, наколиванні між реальністю і мрією, естетичному сприйнятті космосу й резонуючого«я»... В основі шукань митця, на думку дослідників, — давнійфілософсько-культурологічний код: людське «я» і Бог, Всесвіт. Тичина раноутвердився в думці про поезію як синтетичний вид мистецтва. На практиці цеобернулося перенесенням у площину поезії засобів суміжних мистецтв: у «Сонячнихкларнетах» звук подається «забарвленим», колір — «озвученим», зорові образичергуються зі слуховими. У віршах цього періоду можна знайти перегуки зРабіндранатом Тагором, Волтом Вітменом, Емілем Верхарном, однак при цьому вони, цівірші, лишаються самобутніми і самодостатніми. Великий вплив на П.Г.Тичинусправили М.М.Коцюбинський (вони часто зустрічалися і спілкувалися в останнійперіод життя Коцюбинського у Чернігові), О.М.Пєшков (Максим Горький). За трагічноюнапруженістю, емоційністю й філософічністю творчість П.Г.Тичини зіставляють зтворчістю реформатора англійської поетичної мови Томаса С.Еліота, лауреатаНобелівської премії (1948 р.). Серед композиторів і художників йому були духовноблизькими Ліст, Берліоз, Римський-Корсаков, Микалоюс Чурльоніс та Мартирос Сар’ян.Протягом життя П.Г.Тичини існував постійний і надзвичайний тиск на нього, на йоготворчу активність. Імпресіонізм і особливий композиційний характер його творів,починаючи зі збірок «Плуг» (1920) і «Вітер з України» (1924), дедалі більшепом’якшується і замінюється спершу риторичними, а далі й абстрактнимиформулюваннями. Переломною в творчості поета вважається збірка «Чернігів» (1931р.), яка означила його перехід в число «офіціозних» авторів. Однак творчістьП.Г.Тичини й після цього не вписується в прокрустове ложе простих схем: йогоприховане протистояння з тоталітаризмом на цьому не припиняється. Це засвідчуютьокремі поетичні, літературознавчі, публіцистичні твори пізнішого часу: «ГригорійСковорода» (1939), «Похорон друга» (1942), «Творча сила народу», «Геть брудні рукивід України» (1943) та деякі інші. Незважаючи на згубний для творця впливтоталітарної системи, П.Г.Тичина в галузі поезії, прози, публіцистики, а також унауково-критичних працях виявив себе одним із найосвіченіших радянськихписьменників, чия ерудиція охоплювала суміжні з літературою види мистецтва —музику і живопис. За життя він встиг звідати не тільки розчарування, а й щирудружбу, любов (у цьму виявилася його перевага над бездушною системою, заложникомякої був).
Похований П.Г.Тичина на Байковому кладовищі в Києві.


По деятелю Тичина Павло найдены еще материалы:
Життєпис Тичина Павло
Життя та творчість Тичина Павло