Олесь Олександр
ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ
(1878 —1944)
Ольшанське кладовище в Празі.Тут, на православній ділянці, — могила Олександра Олеся. (Його справжнє ім'я іпрізвище — Олександр Іванович Кандиба). Ранньою весною 1988 року я вклонився йогосвітлій пам'яті. Новий дубовий хрест; прокинулися минулорічні і з'явилися нові,посаджені кілька днів тому, квіти. Тиша і чистота, спокій і сум. Поруч похованіінші наші земляки, яких доля закинула по революції до Праги. Не відомі ні мені, ніусім нам — доктор Микола Галаган, директор тутешньої української гімназії,професор Іван Кобизський. А неподалік — могили російських письменників ЄвгенаЧирикова, Василя Немировича-Данченка, Аркадія Аверченка, матері письменникаВолодимира Набокова — Гелени Набокової... Деякі могили доглянуті, інші поволізникають у безвісті. Як і долі тих, хто в них знайшов останній притулок далеко відрідної землі.
Могила Олександра Олеся незанедбана — в Празі живе його син Олесь Кандиба, який опікується посмертною долеюбатька. Живуть там і наші земляки — Зіна Геник-Березовська і Богдан Зілинський,які обов'язково відведуть вас на могилу славетного поета. Пам'ятають і піклуютьсяпро поетичну спадщину нашого митця і чеські літературознавці Вацлав Жидліцький,Вячеслав Сато, Ілона Славікова, приїздять із Братіслави дослідники його творчостіМікулаш Неврлі і Михайло Мольнар. Не оминаємо й ми, радянські українці, це місце,коли доводиться бувати в Чехословаччині, бо доля спадщини першорядногоукраїнського поета нас турбує. Навіть у трагічні десятиліття сталінщини в народіне забувалася його творчість, хоча 27 років — з 1930 по 1957 рік — віршіОлександра Олеся не друкувалися в нашій країні. Чому так сталося? Чим завинивмайстер перед своїм народом? Переконаний: нічим він не завинив, народ його некарав осудом, не обійшов забуттям. Намагався покарати поета сталінізм, відлучаючийого творчість від історії української літератури, вилучаючи із масових бібліотекйого книги і забороняючи їх друк. Олесь завинив перед своїм народом лише тим, щоне розділив із ним страхіття голоду 1932 — 1933 років, жахів сталінськогобеззаконня, ненависної фашистської окупації. Та він себе жорстоко і покарав.Покарав тим, що 1919 року залишив рідний край і опинився на чужині.
Чужина —могила, чужина — труна,
Душа на чужині, як чайка сумна, —
Літає і квилитьв сльозах без гнізда:
Навік його змила бурхливавода.
Так він писав 1927 року, коли наРадянській Україні його поезії знали, як кажуть, і старі, й малі. Адже саме тодіперевидавалися підготовлені Павлом Филиповичем “забезпечені” грунтовною його жпередмовою “Вибрані твори”. Перевидавалися тричі — в 1925, 1929 і 1930 роках. Крімтого, Державне видавництво України двічі — у 1925 і 1929 роках — друкувало йогозбірочки поезій для дітей молодшого віку. Укладачі різних репертуарних збірників,декламатори буквально вихоплювали поезії Олеся, з неофітською одержимістюпристосовуючи їх до революційних свят шляхом заміни і назв, і уточнення смисловогозвучання. Вірші митця стали воістину народними завдяки мелодійності, чіткійсоціальній орієнтації і багатству народнопоетичної образності. Протягом 1917 —1930 років з'явилося в нашій країні 25 окремих видань, серед них і три книжкиросійською мовою. І це незважаючи на те, що поет виїхав 1919 року нібито здипломатичним завданням від буржуазно-демократичного уряду Української НародноїРеспубліки (УНР). Та заради істини слід сьогодні нагадати: О. Олесь не був ніполітичним діячем буржуазно-демократичних урядів, ні тим паче дипломатом. Саметоді, коли С. Петлюра почав прибирати владу до своїх рук, немало українськоїінтелігенції під приводом дипломатичних місій емігрувало з країни. Виїхав закордон і поет. Його лякала неконтрольована стихія революційних припливів івідпливів, він вважав, що не варто свавільно експериментувати над “живим народниморганізмом, обезкровленим війною і революцією”, боявся, що справа може повернутисяфатально, що треба уважніше придивлятися до процесів, не поспішати, що Українізагрожує Антанта, а в цьому заплутаному лабіринті, яким є політика, мало комувдається правильно зорієнтуватися, тим більше — вести за собою народнімаси.
Згодом він опиняється у Відні, девипустив чотири номери гумористичного журналу “Сміх”, у якому сатирично висміявукраїнську еміграцію за її претензії на народне представництво, на формування векзилі “українських урядів”, на організацію “проводів для боротьби за визволенняУкраїни” тощо.
З 1923 року Олесь живе вЧехословаччині.
Народну славу поетовістворили і назавжи утвердили пісні та поетичні скорботи періоду революції 1905 —1907 років і Лютневої революції 1917 року. Митець зумів з великою експресивноюнапругою “переплавити” народні переживання і сподівання в болісно-вразливій своїйдуші і потужно, зі щирою емоційною сповідальністю вилити це в поетичних образах,символічних асоціаціях та музичних ритмах. Він пережив і світлі надії рідногонароду на соціальне та національне визволення, і трагічні поразки першоїросійської революції, оплакав загиблих та загорівся новим, зігрітим революційнимизагравами гнівом супроти насильства й тиранії.
Ми не зложимо зброїсвоєї…
Дужі в нас і бажання, і гнів,
Ми здобудемо землю і волю
Ізагоїмо рани віків.
1910 року СергійЄфремов так оцінював його творчість: “Обурення проти насильства, гніву заскривджених повно в поезіях Олеся 1905 — 1907 рр., і в них він дає такі гарнізразки громадянської, справді високої поезії, до якої після Шевченка ніхто ще таквисоко не підіймавсь на Україні. Олесь ще раз наочно показав, що громадянськімотиви анітрохи не зв’язують крил і не заважають справжньому поетові, непідборкують його творчого натхнення”.
Аминуло лише п'ять років відтоді, як молодий поет дебютував в одеському альманасі“Багаття” віршем “Парубоцькі літа — то бурхливий поток”, і три роки з того часу,як побачила світ перша (1907р.) збірка поезій “З журбою радістьобнялась”.
Хтось ударив без жалю по серці моїм, —
І забилося серце в вогнізолотім...
І посипались іскри ясні,
І в дзвінкі обернулисьпісні.
Романтичне світосприйняття, щедронапоєне народнопоетичною образністю, музичним ладом народної пісні, динамічновизрівало до вершин бездоганного словесного інструментування. Читачів буквальнозачаровували алітерації та асонанси поезій Олеся, а його щире, виболене й власноюдолею співчуття голодним, обідраним і німим рабам у царській “тюрмі народів”викликало співпереживання і довіру:
Вони — обідрані, розбуті,
Сліпі,голодні і німі,
В кайдани, в сталь міцну закуті,
В кривавих ранах і ярмі,—
Сьогодні більше не раби:
Лунають гаслаборотьби!
Поет вселяє віру й упевненість усвідомість цих таврованих рабів:
Вони — гроза, вони — герої:
Їх гнівгероями зробив.
І верх за ними буде в бої —
Сам бог попередурабів!!
Ти чуєш грім? Гримлять раби:
“За нами поспіхборотьби!!”
Ці могутні, оптимістичнізаклики пролунали 1906 року — в розпал першої російської революції. Тож можназрозуміти митця, який так болісно сприйняв їїпоразку.
Олександр Олесь свій талантприсвятив цій революції — її переможно-величній увертюрі та її трагічномуфіналові.
На революцію працював поетнатхненно і самовіддано, перекладаючи на українську мову “Варшав'янку”,“Марсельєзу”, “Сміло у ногу рушайте”, “В неволі скатований люд”, утверджуючи свійавторитет митця-громадянина і публіцистичними статтями, фейлетонами. Одна за одноюз'являються й книги його поезій. Після згаданої “З журбою радість обнялась”, якапобачила світ у Петербурзі 1907 року, виходить книга ІІ (також в Петербурзі 1909року), решта книг (їх поет також позначав римськими цифрами — III, IV, V)друкуються в Києві(1911, 1914, 1917 рр.). Була підготовлена до друку і книга VI. Усічні 1919 року журнал “Книгар” повідомляв: “Відомий український поет О. Олесьзакінчив і здав до друку VI книгу своїхпоезій”.
Але цю збірку читач неотримав.
Жоден відомий літературний критикне оминав своєю увагою віршів поета. Микола Зеров відзначав, що лірик наділенийпершорядним талантом, який дозволив йому так авторитетно репрезентувати українськупоезію, як Володимирові Винниченку нашу прозу. Про митця писали Григорій Чупринкаі Спиридон Черкасенко, Олександр Дорошкевич і Агапій Шамрай, Борис Якубський іВолодимир Коряк... Михайло Грушевський вважав, що про Олександра Олеся слідговорити як про “найбільшого з нині живущих поетів наУкраїні”.
Олександр Олесь — талантособливої драматичної напруги і глибини. Досить вчитатися в його гнівні інвективи,спрямовані проти ненависного царського режиму, і вжитися в емоційно бурхливіпоетичні переживання нової — Лютневої — революції, щоб переконатися, яким тонкимінструментарієм відчуття і відтворення суспільних настроїв він володів.Закономірно, що з-під його пера з'явилася і низка драматичних етюдів — “Злотнанитка”, “По дорозі в казку”, “Над Дніпром”, “Трагедія серця”, “Ніч наполонині”.
Герої цих творів синтезуютьдуховний потенціал, видобутий із міфології, з образного переосмислення могутніхсил природи, поривання їх творця до ідеалу, краси, гармонії. Але як часто митецьрозпинає себе на хресті сумнівів і розчарувань! Дійсність повсякчасно вносиладисгармонію і в його особисте життя, і в ті вимріювані, сповідувані ідеали, в ім'яздобуття яких він творив і жив. Найперші після полишення батьківщини розчаруванняпов'язані зі спогляданням емігрантського побуту і мізерногополітикування.
Вони зійшлися, небораки,
В ім'я найвищої мети,
Щоб всімєдиним фронтом йти,
І перегризлись, як собаки,
Пересварились, яккоти,
І розповзлися знов, як раки.
Цевірш із книги “Перезва” (1921р.), яку поет видав під псевдонімом В. Валентин іспорядив таким зверненням:
“Дочитачів!
(Колибудуть).
Я дуже перепрошую, що випускаюпершу свою книжку без портрета і критичної розправи. Повірте, це не із скромності,а із-за браку відповіднихкоштів.
Автор”
Треба було мати великумужність, громадянську відвагу, аби із таким сарказмом знеславити своїх земляків,які товпляться по чужих містах Європи, політикують, лаються, розкошують ібідують... Невдовзі ця збірка вийшла на Радянській Україні під назвою“Емігрантська перезва”.
Олександр Олесь нешкодує і себе, розчарованого, зневіреного, — то намагається виправдати свій крокбодай перед власною совістю, то впадає у відчай:
О, недурно в скорботах миплачемо
На вигнанні в холодних світах,
Ми своєї землі непобачимо...
Тільки, може, у мріях, у снах.
І чому по світах миблукаємо,
І який ми спокутуєм гріх,
Ми ніколи до суду не взнаємо
Відлюдей ні чужих, ні своїх!
У мріях і в снахйому з'являлися травобуйні степи Сумщини, рідне Білопілля (Крига), де віннародився 5 грудня 1878 року, село Верхосулці, де після смерті батька жив у дідаразом з матір'ю і двома сестричками. Дитинство йому уявлялося “одним золотимднем”. Як писав в автобіографії: “...все, що я бачив там, у степу, в саду, нарічці (Сула), здається мені суцільною казкоюприроди”.
Вчився без великого бажання.Спочатку в дергачівській хліборобській школі, згодом — у Харківськомуветеринарному технікумі. Вивчав самотужки іноземні мови, писав вірші українською іросійською мовами, готував рукописні збірки. Дуже любив театр, сам організовувавдраматичні гуртки, брав участь у виставах. Величезне враження справило на ньогосвято відкриття пам'ятника Іванові Котляревському 1903 року в Полтаві, особливозустрічі з українськими письменниками — Лесею Українкою, Михайлом Старицьким,Михайлом Коцюбинським... Усе, що він побачив і почув, глибоко схвилювало йоговразливу натуру. Заборона українського слова, знущання з національних символів,традицій, культури обурювало його і утверджувало в необхідності боротьби за праваукраїнського народу і йогокультури.
Неоднораз поет поривався наУкраїну, жив надією на повернення, але його стримували сумніви. Знав він пронемилосердний голод початку 30-х років, знав, що один за одним гинули у безвістіписьменники, але найбільше потрясла його трагедія родини Крушельницьких. Поетвідтворив крах політичних надій старого Антона Крушельницького і його синів Іванаі Тараса в драмі “Земляобітована”.
Останні роки і дні життя Олесябули потьмарені фашистською окупацією Праги, важкою хворобою, звісткою прозагибель у фашистському концтаборі Заксенхаузені сина Олега — такожпоета.
Помер майстер 22 липня 1944року.
О принесіть як не надію,
То крихту рідної землі:
Я притулю доуст її
І так застигну, такзомлію...
110 років минуло з днянародження видатного українського літератора — творця класичних мистецькихшедеврів української поезії. Як тільки зринала хоча б маленька можливість донестиїх до українського народу, з'являлися книги, підготовлені Максимом Рильським,котрий вважав, що “поет Олександр Олесь посідає певне місце в історії нашоїкультури”, Олегом Бабишкіним, Борисом Буряком, Юрієм Мельничуком, ВасилемЯременком та іншими дослідниками.
Увидавництві “Дніпро” вийшло найповніше — двотомне — видання його творів. Упорядникі автор передмови Р. Радишевський включив до цього видання ненадруковану шостукнигу його поезій, розшукав близько 600 неопублікованих віршів О. Олеся,розкиданих по записниках і рукописних збірках. Його архів величезний. Понад тритисячі одиниць збереження налічує фонд Олександра Олеся в Центральній науковійбібліотеці АН УРСР ім. В. Вернадського. Велика частина архіву є десь у Празі.Дослідження творчої спадщини видатного майстра слова тільки розпочинається. Поетповертається на батьківщину, до рідного народу. І ми сьогодні віримо, що долятворчої спадщини Олександра Олеся буде щасливішою, ніж його особистадоля.
Жулинський М. Г.
Із книги “Із забуття — в безсмертя (Сторінкипризабутої спадщини)”.
(Київ: Дніпро, 1990. — С. 92—97).
По деятелю Олесь Олександр найдены еще материалы:
Біографія Олесь Олександр
Життя та творчість Олесь Олександр
(1878 —1944)
Ольшанське кладовище в Празі.Тут, на православній ділянці, — могила Олександра Олеся. (Його справжнє ім'я іпрізвище — Олександр Іванович Кандиба). Ранньою весною 1988 року я вклонився йогосвітлій пам'яті. Новий дубовий хрест; прокинулися минулорічні і з'явилися нові,посаджені кілька днів тому, квіти. Тиша і чистота, спокій і сум. Поруч похованіінші наші земляки, яких доля закинула по революції до Праги. Не відомі ні мені, ніусім нам — доктор Микола Галаган, директор тутешньої української гімназії,професор Іван Кобизський. А неподалік — могили російських письменників ЄвгенаЧирикова, Василя Немировича-Данченка, Аркадія Аверченка, матері письменникаВолодимира Набокова — Гелени Набокової... Деякі могили доглянуті, інші поволізникають у безвісті. Як і долі тих, хто в них знайшов останній притулок далеко відрідної землі.
Могила Олександра Олеся незанедбана — в Празі живе його син Олесь Кандиба, який опікується посмертною долеюбатька. Живуть там і наші земляки — Зіна Геник-Березовська і Богдан Зілинський,які обов'язково відведуть вас на могилу славетного поета. Пам'ятають і піклуютьсяпро поетичну спадщину нашого митця і чеські літературознавці Вацлав Жидліцький,Вячеслав Сато, Ілона Славікова, приїздять із Братіслави дослідники його творчостіМікулаш Неврлі і Михайло Мольнар. Не оминаємо й ми, радянські українці, це місце,коли доводиться бувати в Чехословаччині, бо доля спадщини першорядногоукраїнського поета нас турбує. Навіть у трагічні десятиліття сталінщини в народіне забувалася його творчість, хоча 27 років — з 1930 по 1957 рік — віршіОлександра Олеся не друкувалися в нашій країні. Чому так сталося? Чим завинивмайстер перед своїм народом? Переконаний: нічим він не завинив, народ його некарав осудом, не обійшов забуттям. Намагався покарати поета сталінізм, відлучаючийого творчість від історії української літератури, вилучаючи із масових бібліотекйого книги і забороняючи їх друк. Олесь завинив перед своїм народом лише тим, щоне розділив із ним страхіття голоду 1932 — 1933 років, жахів сталінськогобеззаконня, ненависної фашистської окупації. Та він себе жорстоко і покарав.Покарав тим, що 1919 року залишив рідний край і опинився на чужині.
Чужина —могила, чужина — труна,
Душа на чужині, як чайка сумна, —
Літає і квилитьв сльозах без гнізда:
Навік його змила бурхливавода.
Так він писав 1927 року, коли наРадянській Україні його поезії знали, як кажуть, і старі, й малі. Адже саме тодіперевидавалися підготовлені Павлом Филиповичем “забезпечені” грунтовною його жпередмовою “Вибрані твори”. Перевидавалися тричі — в 1925, 1929 і 1930 роках. Крімтого, Державне видавництво України двічі — у 1925 і 1929 роках — друкувало йогозбірочки поезій для дітей молодшого віку. Укладачі різних репертуарних збірників,декламатори буквально вихоплювали поезії Олеся, з неофітською одержимістюпристосовуючи їх до революційних свят шляхом заміни і назв, і уточнення смисловогозвучання. Вірші митця стали воістину народними завдяки мелодійності, чіткійсоціальній орієнтації і багатству народнопоетичної образності. Протягом 1917 —1930 років з'явилося в нашій країні 25 окремих видань, серед них і три книжкиросійською мовою. І це незважаючи на те, що поет виїхав 1919 року нібито здипломатичним завданням від буржуазно-демократичного уряду Української НародноїРеспубліки (УНР). Та заради істини слід сьогодні нагадати: О. Олесь не був ніполітичним діячем буржуазно-демократичних урядів, ні тим паче дипломатом. Саметоді, коли С. Петлюра почав прибирати владу до своїх рук, немало українськоїінтелігенції під приводом дипломатичних місій емігрувало з країни. Виїхав закордон і поет. Його лякала неконтрольована стихія революційних припливів івідпливів, він вважав, що не варто свавільно експериментувати над “живим народниморганізмом, обезкровленим війною і революцією”, боявся, що справа може повернутисяфатально, що треба уважніше придивлятися до процесів, не поспішати, що Українізагрожує Антанта, а в цьому заплутаному лабіринті, яким є політика, мало комувдається правильно зорієнтуватися, тим більше — вести за собою народнімаси.
Згодом він опиняється у Відні, девипустив чотири номери гумористичного журналу “Сміх”, у якому сатирично висміявукраїнську еміграцію за її претензії на народне представництво, на формування векзилі “українських урядів”, на організацію “проводів для боротьби за визволенняУкраїни” тощо.
З 1923 року Олесь живе вЧехословаччині.
Народну славу поетовістворили і назавжи утвердили пісні та поетичні скорботи періоду революції 1905 —1907 років і Лютневої революції 1917 року. Митець зумів з великою експресивноюнапругою “переплавити” народні переживання і сподівання в болісно-вразливій своїйдуші і потужно, зі щирою емоційною сповідальністю вилити це в поетичних образах,символічних асоціаціях та музичних ритмах. Він пережив і світлі надії рідногонароду на соціальне та національне визволення, і трагічні поразки першоїросійської революції, оплакав загиблих та загорівся новим, зігрітим революційнимизагравами гнівом супроти насильства й тиранії.
Ми не зложимо зброїсвоєї…
Дужі в нас і бажання, і гнів,
Ми здобудемо землю і волю
Ізагоїмо рани віків.
1910 року СергійЄфремов так оцінював його творчість: “Обурення проти насильства, гніву заскривджених повно в поезіях Олеся 1905 — 1907 рр., і в них він дає такі гарнізразки громадянської, справді високої поезії, до якої після Шевченка ніхто ще таквисоко не підіймавсь на Україні. Олесь ще раз наочно показав, що громадянськімотиви анітрохи не зв’язують крил і не заважають справжньому поетові, непідборкують його творчого натхнення”.
Аминуло лише п'ять років відтоді, як молодий поет дебютував в одеському альманасі“Багаття” віршем “Парубоцькі літа — то бурхливий поток”, і три роки з того часу,як побачила світ перша (1907р.) збірка поезій “З журбою радістьобнялась”.
Хтось ударив без жалю по серці моїм, —
І забилося серце в вогнізолотім...
І посипались іскри ясні,
І в дзвінкі обернулисьпісні.
Романтичне світосприйняття, щедронапоєне народнопоетичною образністю, музичним ладом народної пісні, динамічновизрівало до вершин бездоганного словесного інструментування. Читачів буквальнозачаровували алітерації та асонанси поезій Олеся, а його щире, виболене й власноюдолею співчуття голодним, обідраним і німим рабам у царській “тюрмі народів”викликало співпереживання і довіру:
Вони — обідрані, розбуті,
Сліпі,голодні і німі,
В кайдани, в сталь міцну закуті,
В кривавих ранах і ярмі,—
Сьогодні більше не раби:
Лунають гаслаборотьби!
Поет вселяє віру й упевненість усвідомість цих таврованих рабів:
Вони — гроза, вони — герої:
Їх гнівгероями зробив.
І верх за ними буде в бої —
Сам бог попередурабів!!
Ти чуєш грім? Гримлять раби:
“За нами поспіхборотьби!!”
Ці могутні, оптимістичнізаклики пролунали 1906 року — в розпал першої російської революції. Тож можназрозуміти митця, який так болісно сприйняв їїпоразку.
Олександр Олесь свій талантприсвятив цій революції — її переможно-величній увертюрі та її трагічномуфіналові.
На революцію працював поетнатхненно і самовіддано, перекладаючи на українську мову “Варшав'янку”,“Марсельєзу”, “Сміло у ногу рушайте”, “В неволі скатований люд”, утверджуючи свійавторитет митця-громадянина і публіцистичними статтями, фейлетонами. Одна за одноюз'являються й книги його поезій. Після згаданої “З журбою радість обнялась”, якапобачила світ у Петербурзі 1907 року, виходить книга ІІ (також в Петербурзі 1909року), решта книг (їх поет також позначав римськими цифрами — III, IV, V)друкуються в Києві(1911, 1914, 1917 рр.). Була підготовлена до друку і книга VI. Усічні 1919 року журнал “Книгар” повідомляв: “Відомий український поет О. Олесьзакінчив і здав до друку VI книгу своїхпоезій”.
Але цю збірку читач неотримав.
Жоден відомий літературний критикне оминав своєю увагою віршів поета. Микола Зеров відзначав, що лірик наділенийпершорядним талантом, який дозволив йому так авторитетно репрезентувати українськупоезію, як Володимирові Винниченку нашу прозу. Про митця писали Григорій Чупринкаі Спиридон Черкасенко, Олександр Дорошкевич і Агапій Шамрай, Борис Якубський іВолодимир Коряк... Михайло Грушевський вважав, що про Олександра Олеся слідговорити як про “найбільшого з нині живущих поетів наУкраїні”.
Олександр Олесь — талантособливої драматичної напруги і глибини. Досить вчитатися в його гнівні інвективи,спрямовані проти ненависного царського режиму, і вжитися в емоційно бурхливіпоетичні переживання нової — Лютневої — революції, щоб переконатися, яким тонкимінструментарієм відчуття і відтворення суспільних настроїв він володів.Закономірно, що з-під його пера з'явилася і низка драматичних етюдів — “Злотнанитка”, “По дорозі в казку”, “Над Дніпром”, “Трагедія серця”, “Ніч наполонині”.
Герої цих творів синтезуютьдуховний потенціал, видобутий із міфології, з образного переосмислення могутніхсил природи, поривання їх творця до ідеалу, краси, гармонії. Але як часто митецьрозпинає себе на хресті сумнівів і розчарувань! Дійсність повсякчасно вносиладисгармонію і в його особисте життя, і в ті вимріювані, сповідувані ідеали, в ім'яздобуття яких він творив і жив. Найперші після полишення батьківщини розчаруванняпов'язані зі спогляданням емігрантського побуту і мізерногополітикування.
Вони зійшлися, небораки,
В ім'я найвищої мети,
Щоб всімєдиним фронтом йти,
І перегризлись, як собаки,
Пересварились, яккоти,
І розповзлися знов, як раки.
Цевірш із книги “Перезва” (1921р.), яку поет видав під псевдонімом В. Валентин іспорядив таким зверненням:
“Дочитачів!
(Колибудуть).
Я дуже перепрошую, що випускаюпершу свою книжку без портрета і критичної розправи. Повірте, це не із скромності,а із-за браку відповіднихкоштів.
Автор”
Треба було мати великумужність, громадянську відвагу, аби із таким сарказмом знеславити своїх земляків,які товпляться по чужих містах Європи, політикують, лаються, розкошують ібідують... Невдовзі ця збірка вийшла на Радянській Україні під назвою“Емігрантська перезва”.
Олександр Олесь нешкодує і себе, розчарованого, зневіреного, — то намагається виправдати свій крокбодай перед власною совістю, то впадає у відчай:
О, недурно в скорботах миплачемо
На вигнанні в холодних світах,
Ми своєї землі непобачимо...
Тільки, може, у мріях, у снах.
І чому по світах миблукаємо,
І який ми спокутуєм гріх,
Ми ніколи до суду не взнаємо
Відлюдей ні чужих, ні своїх!
У мріях і в снахйому з'являлися травобуйні степи Сумщини, рідне Білопілля (Крига), де віннародився 5 грудня 1878 року, село Верхосулці, де після смерті батька жив у дідаразом з матір'ю і двома сестричками. Дитинство йому уявлялося “одним золотимднем”. Як писав в автобіографії: “...все, що я бачив там, у степу, в саду, нарічці (Сула), здається мені суцільною казкоюприроди”.
Вчився без великого бажання.Спочатку в дергачівській хліборобській школі, згодом — у Харківськомуветеринарному технікумі. Вивчав самотужки іноземні мови, писав вірші українською іросійською мовами, готував рукописні збірки. Дуже любив театр, сам організовувавдраматичні гуртки, брав участь у виставах. Величезне враження справило на ньогосвято відкриття пам'ятника Іванові Котляревському 1903 року в Полтаві, особливозустрічі з українськими письменниками — Лесею Українкою, Михайлом Старицьким,Михайлом Коцюбинським... Усе, що він побачив і почув, глибоко схвилювало йоговразливу натуру. Заборона українського слова, знущання з національних символів,традицій, культури обурювало його і утверджувало в необхідності боротьби за праваукраїнського народу і йогокультури.
Неоднораз поет поривався наУкраїну, жив надією на повернення, але його стримували сумніви. Знав він пронемилосердний голод початку 30-х років, знав, що один за одним гинули у безвістіписьменники, але найбільше потрясла його трагедія родини Крушельницьких. Поетвідтворив крах політичних надій старого Антона Крушельницького і його синів Іванаі Тараса в драмі “Земляобітована”.
Останні роки і дні життя Олесябули потьмарені фашистською окупацією Праги, важкою хворобою, звісткою прозагибель у фашистському концтаборі Заксенхаузені сина Олега — такожпоета.
Помер майстер 22 липня 1944року.
О принесіть як не надію,
То крихту рідної землі:
Я притулю доуст її
І так застигну, такзомлію...
110 років минуло з днянародження видатного українського літератора — творця класичних мистецькихшедеврів української поезії. Як тільки зринала хоча б маленька можливість донестиїх до українського народу, з'являлися книги, підготовлені Максимом Рильським,котрий вважав, що “поет Олександр Олесь посідає певне місце в історії нашоїкультури”, Олегом Бабишкіним, Борисом Буряком, Юрієм Мельничуком, ВасилемЯременком та іншими дослідниками.
Увидавництві “Дніпро” вийшло найповніше — двотомне — видання його творів. Упорядникі автор передмови Р. Радишевський включив до цього видання ненадруковану шостукнигу його поезій, розшукав близько 600 неопублікованих віршів О. Олеся,розкиданих по записниках і рукописних збірках. Його архів величезний. Понад тритисячі одиниць збереження налічує фонд Олександра Олеся в Центральній науковійбібліотеці АН УРСР ім. В. Вернадського. Велика частина архіву є десь у Празі.Дослідження творчої спадщини видатного майстра слова тільки розпочинається. Поетповертається на батьківщину, до рідного народу. І ми сьогодні віримо, що долятворчої спадщини Олександра Олеся буде щасливішою, ніж його особистадоля.
Жулинський М. Г.
Із книги “Із забуття — в безсмертя (Сторінкипризабутої спадщини)”.
(Київ: Дніпро, 1990. — С. 92—97).
По деятелю Олесь Олександр найдены еще материалы:
Біографія Олесь Олександр
Життя та творчість Олесь Олександр
ТОП5 ВУЗОВ
ТОП5 преподавателей
ТОП5 сочинений
ТОП5 биографий